Дороги "східної" війни десантника Сиротинського

Для солдата Андрія Сиротинського дорога «східної» війни розпочалась ще 13 квітня, коли його підрозділ на марші в Луганській області потрапив під обстріл зі стрілецької зброї. 

Кожен бачить війну по-своєму і в кожного на війні своя дорога. Проте, розмовляючи з учасниками боїв на Сході країни, часто ловиш себе на думці: скільки ж різноманітних доль переплелося в міцному вузлі спільного прагнення захистити свою землю, своїх близьких від хворобливих зазіхань доморощених бандитів та терористів.

Cолдат Андрій Сиротинський — стрілець-навідник екіпажу БТР-80 одного з підрозділів високомобільних десантних військ — зараз після поранення він одужує у Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону в Одесі. Для нього дорога «східної» війни розпочалась ще 13 квітня, коли його підрозділ на марші в Луганській області потрапив під обстріл зі стрілецької зброї. Врятувало те, що особовий склад знаходився всередині бронетехніки. Але після цього випадку десантники стали значно обережнішими та завбачливішими.

Бойову службу підрозділ Андрія розпочав з охорони базового табору поблизу містечка Ізюм на Харківщині. Потім разом з товаришами обороняв блокпости поблизу Слов’янська.

— Важко пригадати хоча б день, який би минув без терористичного обстрілу, — розповідає Андрій. — По нас били з артилерійських систем, АГС-17, підствольних гранатометів, обстрілювали зі стрілецької зброї. Поряд з нами стояли бійці однієї з механізованих бригад та Національної гвардії. Ми забезпечували оборону блокпоста, правоохоронці перевіряли транспорт.

Траплялося, що на їхньому блокпосту затримували бойовиків. Особливо Андрія вразив священик, який намагався під рясою провезти для терористів два автомати. І мати, яка намовляла свою маленьку донечку: «Скажи этим дядям, пускай убираются!»

Наприкінці липня десантники отримали наказ зустріти поблизу села Григорівка та супроводити колону військової техніки і забезпечення. Очікуючи на колону, бійці закріпились у населеному пункті та обладнали оборонні позиції.

Ніч минула спокійно. Під ранок місцевий мешканець попередив десантників, що в їхньому напрямі зі сторони мосту рухається кілька десятків терорис-тів та танк. Невдовзі вони з’явились на вершині пагорба.

— Наш БТР стояв першим у тому напрямку. Коли танк терористів відкрив вогонь по бронетранспортеру, наше відділення зайняло кругову оборону. Потім у наступ пішли російські найманці. Їх було значно більше, тож командир групи дав наказ з боєм відійти до наших основних сил, — розповідає Андрій.

З панівної висоти за вогневої підтримки з танка вели наступ переважаючі сили терористів. Якщо залишатись на місці чи вийти на відкриту місцевість — будуть втрати. Відходили через подвір’я, виламуючи проходи в шиферних огорожах. За однією з таких огорож переховувався терорист, який і дав чергу по українських військовиках. Вочевидь, поява наших десантників і для нього була несподіванкою, тож як слід прицілитись він не встиг. Автоматна черга «пройшлась» по ногах бійців. Одна з куль застрягла в нозі Андрія, друга пройшла навиліт, а його товаришу солдату Дмитру Булачку роздробила кістку.

Тим часом підійшло підкріплення, атаку терористів вдалося відбити. Поранених бійців евакуювали до базового табору, а потім були лікувальні заклади в містечку Щастя, Харкові та Одесі. І лише тут військовим лікарям після складної операції вдалось витягнути з ноги кулю, яка застрягла впритул до нерва.

Зараз Андрій відновлюється після операції. Потім — реабілітація. А далі, переконаний десантник, він повернеться до товаришів, які б складні завдання перед ними не стояли.

А поки є час поділитись власними переживаннями, Андрій розповідає. Здається, і про себе говорить, та все ж більше про тих, хто поряд вів бій. Про заступника комбата, який ще в мирній Україні готував його до участі в конкурсі на кращий підрозділ ВДВ. Про офіцерів і контрактників, які щедро ділились іракським і косовським досвідом. Про спецпризначенців, у яких переймали різноманітні тонкощі та хитрощі ведення війни, і нерідко — саме на полі бою. Та найбільше про бойових побратимів, які зараз, не шкодуючи себе, наближають таку довгоочікувану перемогу.

Володимир ВІВАТ,

Одеса

УНІАН в Google News