Лежали три товариші… Частина 2

Поранені в АТО військові розповідають про сучасне озброєння терористів та звільнення окупованих міст на Донбасі: "не було жодного дня без обстрілів, без боїв".

Після визволення Слов’янська українські війська пішли на Донецьк. Діяли постійно пліч-о-пліч батальйонні тактичні групи одразу декількох бригад. Припустимо, як розповідають хлопці, брали Карлівку. Підрозділи 25-ї, 30-ї, 51-ї, 72-ї, 79-ї, 93-ї та 95-ї бригад плюс добровольчі батальйони та “Правий сектор”, тримаючи кругову оборону, стискають кільце навколо Карлівки, поступово звужуючи його.

Звільнили багато населених пунктів, згадують поранені, усіх назв і не запам’ятаєш – села, містечка й міста…

– А далі, – продовжує Руслан, – житуха… Спиш у бронику, встаєш – у бронику… Не було жодного дня без обстрілів, без боїв. І так – два місяці… А головне, у чому ми всі там переконалися, це те, що ніякого перемир’я давати їм не можна! Озброюються так, що нам і не снилося! Ми на допотопних БТР-70, а вони – чи не на новеньких БТР-80, ми наТ-64, вони – на Т-72, у нас немає таких ПТРК, ПЗРК, станкових автоматичних та ручних протитанкових гранатометів останнього покоління, як у них. Та що тут казати… А як вони укріплюються за час перемир’я!..

У розмову вступає третій з мешканців палати, важкопоранений Роман,сержант-десантник з 95-ї:

– Це точно… Такі за час перемир’я встигають ДОТи й блокпости облаштовувати – ні “Градом”, ні танком не візьмеш! Ми якось вже на Луганщині таке укріплення штурмували: Зарилися в землю, товстенні бетонні блоки, залізобетонні плити, зверху – декілька скатів деревних стволів та ще й земля зверху. Нічим не візьмеш… Але ж якось брали!

Роман – найстарший у цій палаті,йому йде сороковий рік. Цей кремезний поліський чолов’яга родом із села Бовсуни, що на Житомирщині. Одного добровольця з його села вже поховали…Романові поталанило більше – він “усього лише” залишився без ока…

Строкову службу чоловік проходив у відомій усім 39-йокремій ДШБ у Хирові, якою на той час командував нещодавній Міністр оборони України, а нині - заступник секретаря РНБО генерал-полковник Михайло Коваль. У 1994 році Роман звільнився у запас та повернувся до рідного села. Протягом двадцяти років, і аж до самого 26 березня цього року чоловік працював бригадиром у Лугінському держлісгосподарстві. Отримавши повістку з військкомату, Роман попрощався з дружиною та двома доньками-старшокласницями й поїхав до обласного центру. Як і Руслан Близнюк, він був розподілений до 95-ї бригади. Але потрапив, відповідно до військово-облікової спеціальності, до іншого підрозділу – протитанкового взводу.

Там сержант був призначений на посаду оператора протитанкового комплексу 9М111 “Фагот” і після нетривалої підготовки відправився на Херсонщину – до тієї ж самої “Ями”. Потім – те саме Добропілля, бої на Донбасі, а згодом – вже на Луганщині. Поранили Романа під Лисичанськом. Десантники йшли у наступ, і на їхньому шляху виявився ось такий ДОТ, про який він розповідав. У бою отримав три кулі у груди, та якісний бронежилет 4-го класу захисту витримав їх – навіть синців на тілі не лишилося. Але від удару, хоч і Роман богатирської статури, не витримав і впав. Почали падати на землю і бойові побратими. Поруч із ним впавпоранений товариш, і сержант почав відтягувати його у безпечне місце. Саме в цю мить бойовик метрів із сорока вирішив добити його з АКМ та поцілив у скроню. Роман був у кевларовому шоломі, який без проблем пропустив кулю. Ворожа куля розтрощила кістки обличчя, а осколки від шолому вибили око. Точніше, око довелося видаляти вже у Вінниці, адже воно було повністю пошкоджене.

– Роман поступив до нас у важкому стані, – розповідає начальник клініки щелепно-лицьової хірургії, стоматології, отоларингології та очних хвороб ВМКЦ Центрального регіону полковник медичної служби Олександр Варченко, який разом із лікарем-офтальмологом капітаном медслужби Сергієм Олійником та іншими лікарями оперував важкого пацієнта. – Було проведене оперативне лікування, під час якого видалені залишки ока та встановлені дві титанові пластини на місце пошкоджених кісток обличчя. Зараз він іде на поправку, а в подальшому потребує пластичнихоперацій, зокрема – на повіках.

Щодо поранення його бойового побратима по бригаді Руслана, то це відбулося під Саур-Могилою. Колона українських військ йшла звільняти цей населений пункт, який є ключовою висотою на Донбасі, а мінометний взвод отримав наказ зайняти вогневу позицію й обстрілювати блокпост сепаратистів, аби не дати їм можливості ведення вогню по колоні. Завдання мінометники виконали з честю – колона пройшла, але одразу ж після цього бойовики “накрили” їх залпами. Один мінометник загинув на місці, семеро, включаючи командира міномету Руслана, були поранені, й лише двоє бійців залишилися неушкодженими. Русланові чотири осколки від міни потрапили у сідниці, під коліно й в ділянку кісточки нижче гомілки. На щастя, кістки зачеплені не були, втім, постраждали сухожилля, вени та нервові закінчення.

З евакуацією з поля бою мінометникам поталанило – їх майже одразу вивезли медичним “Хаммером” до найближчої селищної лікарні, де надали першу медичну допомогу й перевезли до мобільного госпіталю. Звідти – вертольотом до Дніпропетровська. Ніч у військовому шпиталю – й літак аеромедичної евакуації Повітряних Сил “Vita” доставив їх до Вінниці. Тут Руслана, як і інших товаришів, прооперували, витягли осколки. Сьогодні він іде на поправку та направляється для реабілітації до Ірпеня. А там сподівається на скору зустріч із батьками, дружиною, шестирічним синочком та усією великою родиною.

Андрій був поранений у селі Піски Ясинуватського району. У його день народження, 24 липня, частини сил АТО пішли на штурм села. По наступаючих вівся шалений вогонь з “Градів” та мінометів, але попри це українські вояки увірвалися в село. Наступного дня, вже під час зачистки звільненого села, солдата поранили кулями калібру 5,45 мм – з АК-74 – з вікна житлового будинку. По ньому вдарив автомат з другого поверху, Андрій відкрив вогонь у відповідь, але був поранений у сідницю з пошкодженням сідничного нерву та ступню. Невдовзі після бою молодий сапер потрапив до районної лікарні міста Димитрова.

– Сталося так, – розповідає Андрій, – що незадовго до мого поранення був поранений один із бійців нашої роти. Його так само доправили до районної лікарні, звідки бойовики викрали його – взяли у полон. Тож, аби цей випадок не повторився, вночі мій командир взводу “викрав” мене. На джипі своїх друзів повіз мене прямісінько у Дніпропетровськ, звідки літаком я вже прилетів до Вінниці…

Як і Руслана, Андрія оперував досвідчений військовий хірург, відомий далеко за межами Вінниці, Микола Драчевський. Обидва поранені щиро вдячні лікареві за свій порятунок. Всі вони взагалі дуже задоволені ставленням з боку персоналу ВМКЦ, умовами лікування й побуту, харчуванням. А ще поранені дуже вдячні волонтерам – вони допомагають хлопцям буквально усім, приносячи їм їжу, солодощі, соки, воду, фрукти, цигарки, спортивні костюми й навіть нижню білизну.

Разом із Русланом Андрій наразі вирушає на реабілітацію до Ірпеня. Роман залишається у шпиталі ще на два місяці. Попереду – тривале лікування, пластичні операції. Тільки… Де ж взяти гроші на них простому селянинові?.. З титановими пластинами вартістю 3500 гривень допомогла вінницька волонтерка. А далі? Пластика коштуватиме ж набагато більше! А держава, обурюються хлопці, схоже не збирається допомагати коштами тим, хто пролив за неї кров… Навіть грошове забезпечення вони усі місяці перебування у зоні бойових дій отримували без так званих “бойових” – лише по 2400 грн, і лише у липні їм виплатили по 5 тисяч. Що стосується статусу учасників бойових дій чи бодай якогось нагородження чи компенсацій за поранення – тут взагалі, як то кажуть, темний ліс… А найбільше, чим сьогодні вони обурені, – їм не дають довідки про поранення у бою. Кажуть, що у них не поранення, а так, травми… Втім, втішною є заява РНБО, оприлюднена днями, яка роз’яснює шляхи вирішення цієї проблеми. За словами речника РНБО Андрія Лисенка, аби поранення класифікувалося як таке, родичі військових мають звернутися до військкомату за місцем проживання, аби отримати там довідки, що військовослужбовців призвали до конкретних військових частин, які беруть участь в АТО. Що ж, будемо сподіватися, що пораненим героям вдасться добитися усіх статусів і пільг, і ніхто їм ніколи не скаже, як колись “афганцям” – мовляв, ми вас туди не посилали…

Олексій Береговий

УНІАН в Google News