Іван Сацик / krula.com.ua

Як лікуватись під постійним наглядом ОМОНу і ФСБ, розповів боєць 72–ї механізованої бригади

15:37, 31.07.2014
8 хв.

29–річний сержант 72–ї механізованої бригади Іван Сацик – один із тих, хто тиждень проходив лікування у Ростовській лікарні. Чоловік – колишній студент НАУ, хоча зараз про безтурботні студентські роки мало що нагадує. Лише кілька днів тому Іван взагалі не був впевнений чи залишиться живим. Та і досі сержант вважає, що врятувався дивом. Мобілізувався Іван ще на початку березня. І хоч бригада не раз попадала під обстріли, справжнє пекло війни чоловік побачив в середині липня.

А про нас що, забули?

– Наша бригада охороняли державний кордон, були дуже неспокійні дні. Про те, що ми знаходимось у повному оточенні, так само, як і 72-а, 79-а, 24-а бригади, ми дізналися тільки наступного ранку після того, як були поранені. І тільки завдяки інтернету. 15 липня близько другої ночі по нас почали стріляти з ГРАДу. На превелике щастя, перший залп був з недольотом, інший – вдарив трохи лівіше. Потім ситуація заспокоїлась, здавалось, що “пронесло”. Та о другій годині дня почався шквальний мінометний обстріл, що продовжувався більше двох годин. Саме під час обстрілу більшість з нас і постраждали. Було багато поранених, вбитих.

Під час мінометного обстрілу екс-студент НАУ отримав закриту черепно-мозкову травму, поранення. Іван втратив свідомість і прийшов до тями лише через дванадцять годин. Каже, голова боліла просто нестерпно, та дуже зрадів, що живий.

Відео дня

– Ми відійшли на запасні рубежі оборони за командою і звернулися до нашого медичного госпіталю. Там отримали першу медичну допомогу, та її було, м’яко кажучи, недостатньо. Поранення у багатьох хлопців були дуже складними, адже ми знаходились під постійними обстрілами. Нам пообіцяли, що буде вертоліт, який нас евакуює до госпіталю. Вертоліт ми чекали десь до 5-ї години вечора 16 числа. Тобто, цілу добу. Та він так і не прилетів. Перша думка: про нас що, забули? Та, проаналізувавши обстановку, зрозуміли, що дістатись до нас не так-то і просто. Навколо – безліч терористів і російських диверсантів. В їх руках – найсучасніші засоби протиповітряної оборони. Тож поки їх не нейтралізують, ризик втратити борт і екіпаж дуже великий. Потім чи то командир прикордонної служби, чи командир батальйону вийшов на російських прикордонників, ті згодились надати медичну допомогу.

Спочатку йшлося тільки про тяжких хворих, але командир бригади вирішив, що потрібно евакуювати всіх. Іван пояснює, що в той час вони були лише тягарем для бригади, адже і досі не всі були при тямі, а отже, і воювати не мали жодної змоги.

– Згідно з Женевською конвенцією, вони не мали права нам відмовити. Проте допомогу погодились надати за певних умов. Якщо серед нас не буде представників Нац­гвардії чи Правого сектору. Переконати їх жодним чином не вдалось. Та ніхто з нас не був певен, що повернеться додому живим. Ми знали лише одне, що там не стріляють, а отже є шанс вижити. Тут такого шансу вже не було.

8-годинні допити і ні слова українською

На кордоні з РФ наших бійців зустрічали лікарі, прикордонники, ЗМІ. Під наглядом хлопців відвезли до звичайної міської лікарні. Там їх постійно охороняли представники ОМОНу, ФСБ. Як пояснювали українським бійцям, це робилось для того, аби їм не завдали шкоди.

– Ми знали, що разом із нами в лікарні проходять лікування найманці і сепаратисти. Та ми їх не бачили, і жодної можливості якимось чином перетнутись не було. Оскільки нас зовсім не випускали із палат, ми жодного разу не були на вулиці. Над нами постійно стояла охорона – і вдень, і вночі, коли ми спали, коли їли. Навіть в туалет, двері якого знаходились навпроти дверей палати, нас водила охорона. На перев’язку також ми ходили не самі, перед цим коридор “зачищався” від сепаратистів. Усі хворі і медпрацівники знали, хто ми такі, тому без косих поглядів не обійшлось.

Мобільні телефони у наших хлопців одразу забрали. Та Іван встиг зробити коротенький дзвінок матері, щоб та не хвилювалась.

– Перед тим, як нас завели до палати, я попросився прийняти душ. Усвідомлював, що далі невідомо, що буде відбуватись, що ми є повністю залежними від людей, яких аж ніяк не назвеш “братнім народом”. Сказав, що я не можу йти в палату в такому вигляді, що мені треба терміново помитись. Що цікаво, вони повірили, дали мені на все про все дві хвилини. Я швиденько дістав мобільний і набрав маму. Сказав, що я в Росії, щоб вона не вірила тому, що може побачити по телевізору, що у нас все добре і я обов’язково повернусь.

Далі розпочались постійні допити, які тривали по сім-вісім годин. Допитували, як каже Іван, “у кращих традиціях КДБ”.

– Хто нас тільки не допитував – міліція, ФСБшники, прикордонники, слідчий комітет. Запитували в основному одне і теж. Чи не є ми співробітниками СБУ, нацистами, чи не маємо відношення до Правого сектора, чому знаходимось на території Росії. Це все відбувалось довгими годинами. Не завжди толерантно…

Боєць розповідає, що в той час вони бачили єдину можливість найближчим часом повернутись в Україну – дати про себе знати журналістам. А ті вже нададуть ситуації розголосу.

– Ми дали близько 50 інтерв’ю. Журналісти ходили табунами. І усе це відбувалось після восьмигодинного допиту. І, в принципі, було не важливо, що саме вони напишуть у своїх газетах, на сайтах чи покажуть по телебаченню. Журналістів дуже здивувало, що тільки один із нас родом зі Львівської області, решта ж хлопців – з центральних регіонів. Вони ж думали, що воювати рвуться тільки мешканці Заходу. Журналісти не розуміли, що вони діють нам на руку. Вони ж бо навпаки вважали, що використовують нас.

План спрацював!

Журналісти свою справу зробили, і про хлопців дізнався консул. Вже наступного дня він приїхав до бійців. Першим ділом дав чоловікам свій мобільний і сказав зателефонувати додому, заспокоїти рідних.

– До речі, консул відвідував нас практично щодня, а ми пробули в госпіталі вісім діб. Ще через кілька днів до нас завітали представники місії ОБСЄ. В той момент ми майже заспокоїлись. Та і лікування нам надавали на досить високому рівні. Лікарі ставились до нас без утисків чи упереджень. Якби ще не постійна присутність “наглядачів”, що швидко повертала до реальності...

Іван розповідає, що розмовляли вони виключно російською. А оскільки він без проблем говорить російською без жодного акценту, то його ще й шпіоном обізвали.

– Образливо було почути звинувачення у шпіонажі. Я вільно розмовляю чотирма мовами. То може я ще й американський шпіон? У російській лікарні ми пробули до 23 липня. На щастя, все минулось і ми повер­нулись на рідну землю.

Перемога – за нами

Хлопець продовжує лікування, цього разу в Одеському військовому госпіталі. Попри пережиті “пригоди”, чоловік знову рветься у бій.

– Хоч я і маю дві вищих освіти, робив успішну кар’єру юриста у Києві, та на даний момент я є військовослужбовцем і моя головна місія – обороняти країну. Якщо військова комісія визнає мене придатним, значить я знову поїду до своїх товаришів, і будемо йти до кінця. Не ми почали цю війну, та ми повинні її завершити, перемога буде за нами.

Чоловік розповідає, що тільки на війні дізнався, що таке справжня дружба і взаємовиручка. Коли один за одного – і до кінця… незважаючи ні на що.

– П’ять місяців я разом із хлопцями спав в одному окопі, їв з однієї тарілки. Сказати, що ми зблизились, це нічого не сказати. Хлопці тут дуже різні – є професійні військові, є директори великих компаній, бізнесмени, художники, інженери. У багатьох є дітки, дружини. Кожен з нас був і є готовим прикрити собою товариша в бою. У нас навіть спільні забобони з’явились. До прикладу, як тільки дружно душ приймаємо – їдемо в дорогу, голимось – нас чекають переміни… Все-таки військове братерство – це сила. Ми навчились не панікувати, навчились адекватно сприймати все, навіть смерть близьких товаришів. Ми навчились кожен день сприймати за диво і ледь не кожного вечора подумки прощатись із рідними. Але хай там що – ми все одно переможемо.  

Анастасія Олехнович

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся