Олег Бутніцький отримав орден Богдана Хмельницького

Він прийде до сина своїми ногами

12:06, 25.07.2014
10 хв.

Цей найжорстокіший свій бій Олег пам’ятає в деталях. Він змінив його життя. Очолювана капітаном Олегом Бутніцьким аеромобільно-десантна рота у складі групи вирушила на виконання бойового завдання: звільнення від бойовиків населеного пункта Семенівка. Від початку антитерористичної операції поблизу цього селища часто точилися запеклі бої. 

Один з ватажків терористів Павло Губарєв немов якесь заклинання постійно повторював, що Семенівка стане неприступним місцем для української армії – “Сталінградом”. Прогнозам терориста, а колись діда мороза за викликом, не судилося збутися. Семенівка знову стала українською. Однак за це довелося заплатити дорогу ціну.

– Ми все робили правильно, –згадує про той бій капітан Олег Бутніцький, – всі наші бійці були добре екіпіровані і відповідноозброєні, був налагоджений стійкий зв’язок, групі був приданий танковий підрозділ. Ми мали звільняти Семенівку і бою було не уникнути. О восьмій ранку третього червня вирушили вперед. Зайшли на міст, нас почали обстрілювати з крупнокаліберного кулемету. Групу вів вперед командир батальйону підполковник Тарас Сенюк. Якоїсь миті, я побачив, що комбат загинув. В нього влучила снайперська куля калібру 12.7 міліметрів. Пробила бронежилет. Я, як командир першої роти, взяв командування на себе. Ми й далі з боєм проривалися до Семенівки. Приблизно через півгодини бою нас почали обстрілювати з підствольних гранатометів. Одназ гранат влучила мені в ногу. Її відразу відірвало. Знову почали стріляти крупнокаліберні кулемети бандитів. Під кулями до мене добрався старшина батальйону Дмітрієв. Він почав мене витягати з-під обстрілу. В цей час я отримав ще кулю в спину. Вона пройшла міжбронежилетом і я отримав внутрішнє поранення.Тоді поранення отримали чотирнадцять бійців моєї роти. Наш комбат загинув. В усій нашій зведеній групі було напевно близько вісімдесяти поранених. Старшина практично врятував мене від смерті через втрату крові. Він наклав джгут, аби зменшити кровотечу. Але я таки втратив близько трьох літрів крові. Далі я все пам’ятаю як уві сні. Опритомнів п’ятого червня в Харківському госпіталі після того, як мені зробили операцію. Лікарі сказали, що ногу мені не змогли врятувати. Але я це й сам бачив ще тоді, коли був у свідомості. Реанімаційно-операційним літаком Повітряних Сил мене з іншими пораненими доправили у військово-медичний клінічний центр західного регіону. Певний час я був у реанімації, тож думаю, що стан мій був важкий.

Олег – одружений. Його друга половинка також військовослужбовець. Вона санітарний інструктор, також служить в 95-ій окремій аеромобільній бригаді. 9 квітня вона народила Олегу сина. Його Олег бачив лише на фотографіях в телефоні. Син також ще не бачив свого батька.

Відео дня

– Ми від першого червня постійно переміщувалися, були в дорозі, – згадує Олег, – тож у мого телефона ще до початку бою розрядився акумулятор. Повідомити комусь про поранення я не міг. Та й не збирався цього робити. Не хотів, аби мене бачили в безпорадному стані – з різними крапельницями. Мама не витримала і таки приїхала до мене. А дружина цього зробити не може. В неї на руках – немовля. Але ближчим часом ми неодмінно побачимося.

Однак відвідувачів у Олега зараз не бракує. До нього та до інших поранених приходять волонтери. Добровільні помічники намагаються забезпечити поранених героїв усім необхідним. В палаті спекотно? Принесли вентилятор. Є фрукти, вода, свіжа преса. У Львові прагнуть надати бійцям максимум уваги і турботи.

– Зараз біля вісімдесяти пацієнтів із зони антитерористичної операції проходять лікування в нашому центрі, – розповідає начальник військово-медичного клінічного центру західного регіону полковник медичної служби Іван Гайда, – у нас вони забезпечені усім необхідним. Але ми активно співпрацюємо з волонтерами. Вони насамперед допомагають забезпечувати пацієнтів розхідними матеріалами та спеціальним обладнанням. За весь час своєї служби такого прагнення допомогти у простих людей я не бачив.

На межі можливого працюють в госпіталі й медики.

– Ми військові лікарі, ми вчились і вчимося все життя рятувати насамперед військовослужбовців, поранених в бою, – підкреслює головний хірург західного регіону полковник медичної служби Іван Богдан, – і сьогодні ми зобов’язані зробити все можливе для наших героїв, які боронять Україну. Олег Бутніцький втратив частину нижньої кінцівки і попереду у нього – якісне й адекватне протезування. Він має ходити і пересуватися. Протез має замінити йому частину кінцівки. Вже проведені всі виміри, замовлені найкращі найсучасніші німецькі комплектуючі. Як тільки ми підготуємо кінцівку – на львівському заводі проведуть протезування. Наші герої достойні найкращої допомоги і вони її отримають.Олег має швидко звикнути до протезу. Він молодий, моральний дух у нього дуже високий. Він має прийти до свого сина на своїх ногах. І я думаю, що так і буде.

Капітан Олег Бутніцький – син військовослужбовця. Його дитинство пройшло у віддалених гарнізонах. Він змалку бачив як воно – служити в армії. Свідомо обрав собі професію офіцера. Після закінчення Одеського інституту сухопутних військ розпочав офіцерську службу в 95-ій окремій аеромобільній бригаді. Ця військова частина без перебільшення – одна з найкращих в Збройних Силах України. Рота капітана Олега Бутніцького постійно брала участь у різноманітних навчаннях, але справжні бої не йдуть ні в яке порівняння з тренуваннями.

– Ми багато вправлялись на полігонах, – згадує Олег, – але завжди знали, що по той бік від нас – мішені, гранати нас не зачіплять, а в п’ятницю ввечері навчання закінчаться. А тепер потрапили на війну. Нам необхідно обов’язково врахувати досвід, якій ми винесемо з цих бойових дій. Роботи буде чимало. Треба посилити психологічну підготовку. Бачити, як гинуть люди, з якими ти пройшов чимало труднощів пліч-о-пліч, яких знаєш багато років – нестерпно важко. Треба приділити серйозну увагу медичній підготовці. Я залишився живим, бо поруч зі мною опинився досвідчений старшина, який незважаючи ні на що надав мені першу допомогу. Витягти бійця з-під обстрілу непросто. Також у нас не було досвіду дій в умовах, коли озброєні бойовики прикриваються мирним населенням. Все це має бути враховано, вивчено і взято на озброєння.

Можливо, навчати воєнній справі українських курсантів чи солдатів доведеться й капітану Олегу Бутніцькому. Він прагне залишитись на військовій службі. І можливості для цього є. Його рапорт буде розглянутий Міністром оборони України. Глава військового відомства може прийняти рішення залишити офіцера на військовій службі. Олег може зай­матись штабною або викладацькою роботою.

Навіть у госпіталі він ні на мить не забуває про свій підрозділ. Підтримує зв’язок з бойовими товаришами. Він розпитує їх про справи, вони питають про здоров’я командира.

– Зараз моє місце на посаді командира роти зайняв один з командирів взводів, – каже Олег, – випускник Львівської академії сухопутних військ. Знаю, що він зможе командувати ротою. Також телефоную своїм товаришам, які лікуються в інших військових госпіталях.

Разом з Олегом в одній палаті відновлюється після поранення його підлеглий солдат Антон Волошин. Він також дістав поранення в тому ж бою, що й командир.

– Я бачив, як понесли пораненого нашого командира роти, – згадує Антон, – на певний час ми залишилися без командування. Але далі знову почали лунати команди. Наш бронетранспортер висунувся вперед, аби прикрити поранених та дати їм можливість підповзти до транспорту. Далі ми мали вести вогонь та чекати підтримки. Чекали підходу БТР-4 національної гвардії. В той момент мене поранило. Куля пройшла повз бронежилет, влучила в тазову кістку. Мені надали першу допомогу та евакуювали в бронетранспортер. Він відійшов. Прийшла “вертушка”, забрала поранених до госпіталя в Харкові.

Неоголошена війна добряче покидала цих десантників. Рота Олега Бутніцького залишила місце постійної дислокації 9 березня. Тоді центром подій був Крим. Літаком Іл-76 їхній підрозділ був доставлений на полігон “Широкий лан”. Після цього передислокували в Херсонську область на косу Арабатська стрілка. На тих позиціях вони стояли більше місяця. Потім охороняли берегову смугу в мелітопольському районі. Далі потрапили в район Добропілля. Звідти роту перекинули на аеродром в Краматорськ. Разом з іншими підрозділами більше місяця десантники обороняли цей важливий об’єкт. Практично щодня – обстріли з мінометів, гранатометів та стрілецької зброї і повна блокада. Бойовики облаштовували свої позиції в жилих кварталах. Іноді – на цвинтарі. Знали, що українські війська не будуть нищити не лише житлові квартали, але й могили померлих. Десантники встояли. На початку червня роту передислокували в Ізюм. Звідти вона разом з іншими підрозділами вирушила звільняти Семенівку. Зараз десантники продовжують звільняти українську землю. От тільки Олег та Антон від них далеко.

– Хочу повернутися в свою роту, – зізнається Антон. Його стан покращується і він таки неодмінно повернеться в стрій.

За героїзм Антона Волошина і Олега Бутніцького відзначив Міністр оборони України.

Антону повідомили, що він нагороджений орденом “За мужність третього ступеня”. Щоправда його ще йому не вручили. А от Олегу Бутніцькому орден Богдана Хмельницького вручив командир 80-ої окремої аеромобільної бригади полковник Віктор Копачинський. Також Міністр оборони України присвоїв йому позачергове військове звання“майор”. Та Олег, як людина надзвичайно скромна, про це навіть не згадує. Журналісти питають його, чи він та його родина забезпечені житлом.

– Ні, – відповідає десантник, – але я питання цього не порушую. Думаю, у держави є зараз важливіші витрати.

Начальник військово-медичного клінічного центру полковник медичної служби Іван Гайда зазначає, що більшість поранених прагнуть повернутися в свої військові колективи, щоби знову боронити Україну.

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся