Той бій поділив життя на до і після...

…У той день підтримати наших поранених військових до Головного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ» МО України приходило чимало відвідувачів. Серед них — дівчата-волонтери одного зі столичних офісів та прихожани храму Андрія Первозванного УПЦ Київського патріархату.

Раніше його настоятель отець Максим причастив і сповідав усіх хворих. Тепер же парафіяни принесли гостинці нашим хлопцям та залишили свої контакти, мовляв: «Якщо щось буде треба, ви тільки зателефонуйте і скажіть, ми принесемо…» Вразила сцена, коли літня бабуся, яка пережила Велику Вітчизняну війну, просила спантеличених вояків взяти в неї гроші. Ті навідріз відмовлялися, але наполеглива прихожанка таки «всунула» свою сотню. А ще для підняття бойового духу маленька супутниця бабусі подарувала хлопцям власноруч намальовану картину і написала найщиріші побажання скорішого одужання.

Одним із поранених, який приймав відвідувачів, був тридцятип’ятирічний майор Роман Шерстюк. У Збройних Силах він вже 19 років, однак це не убезпечило його від чотирьох кульових та трьох осколочних поранень. Дивом залишився живий. Бій, в якому йому довелося взяти участь, став чи не найдраматичнішою сторінкою в історії Української армії. Волноваха… Мало кому відома до того чорного четверга назва цього невеличкого селища облетіла нашу країну і збентежила серця багатьох українських матерів.

— 10 травня нашу бригаду направили на межу між Донецькою і Дніпропетровською областями для побудови нових блокпостів, — розповідає Роман Шерстюк. — Головним завданням нашого підрозділу було стабілізувати обстановку в зоні відповідальності. 19 травня ми здійснили черговий марш і перемістилися в район Волновахи, де наступного дня вже почали облаштовувати блокпост.

Проте ця робота затягувалася — місцеве населення заблокувало бронетехніку та інженерні машини й не давало розставити їх у належному порядку. Військових постійно оточували мітингувальники за участю близько 150 місцевих мешканців з настійною вимогою залишити район. Частина з них поводилися досить агресивно, навіть погрожували. Командир бригади полковник Володимир Я. розпочав з ними переговори.

— Поки домовлялися, ми ніяких дій не чинили, тобто блокпост залишався необлаштованим, — продовжує розповідь майор Шерстюк. — Ми знаходились на місці, самі себе охороняли та постійно спілкувалися з місцевими, пояснюючи, що ми тут перебуваємо для їхньої ж безпеки, аби не допустити проходу озброєних бандитів.

Так тривало протягом двох днів. Частина місцевих мешканців військовим дуже допомагала, підвозячи їжу та воду. Українським мотострільцям було приємно усвідомлювати, що їх визнали захисниками. Проте інша частина жителів залишалася вороже налаштованою. Тож напруга на блокпосту не спадала. У наших хлопців було неприємне відчуття, що щось має статися.

— Нас атакували 22 травня близько п’ятої ранку, — похмуро згадує Роман Шерстюк. — Усе відбулося блискавично, згідно зі сценарієм. Обабіч жвавої траси Донецьк — Запоріжжя різко загальмували кілька автомобілів: джип та інкасаторські броньовики…

Терористи вели вогонь з автоматів, гранатометів, закидали нас гранатами. Бій тривав усього кілька хвилин. Майор Шерстюк встиг випустити два з половиною ріжка, поки в нього не влучила куля. Офіцера поранили в руку, груди та ногу. У відповідь встиг кинути гранату...

Багато молодих солдатів з першими пострілами вибігли з наметів і одразу потрапили під нещадний вогонь нападників. Спочатку обстріл вівся від дороги, а згодом бандити обійшли підрозділ з правого флангу та відкрили вогонь з посадки. Як відомо, того дня під Волновахою (Донецька область) загинули 17 військових, а 26 отримали поранення.

Спершу поранені мотострільці перев’язували себе самі, але згодом почали підходити мирно налаштовані місцеві мешканці та надавати допомогу. Ще через деякий час прибули карети швидкої допомоги. Надійшло підкріплення. Спецпризначенці і витягли зраненого майора Романа Шерстюка. Разом з іншими його терміново доправили до лікарні у Волноваху.

— До нас тут поставилися із співчуттям, — каже Роман. — Викликали лікарів з Донецька, які зробили операції. В мене три кулі пішли на виліт, а одна залишилась в ступні…

Того ж дня під вечір поранених доправили вертольотом до Військово-медичного клінічного центру Північного регіону в Харкові. Як тільки прибули, Шерстюка відразу ще раз прооперували. Операція тривала чотири години. Згодом — черговий переліт до Києва, де поранений потрапив під опіку лікаря-травматолога Дмитра Николюка. Й сьогодні у руці майора — осколки. Залишились, бо засіли глибоко, немов нагадування про той швидкоплинний та трагічний бій під Волновахою.

Роман Шерстюк не здається, адже вдома його чекає сім’я — дружина і троє дітей. Звісно він дуже за ними скучив. Час від часу спілкується з сім’єю по Skype. Та й батько офіцера приїжджав провідувати його і в Харків, і в Київ.

Сам Роман, як одужає, прагне повернутися на Схід. Упевнений, що за скоєний бандитами підступний злочин прощення немає.

Наталія ТКАЧУК, «Народна армія»

УНІАН в Google News