фото прес-служби Міноборони

Реформи диктує сьогодення

12:47, 16.05.2014
13 хв.

Генерал-полковник Михайло Коваль розказав про нинішню ситуації в армії та першочергові завдання, які треба виконати.

Генерал-полковник Михайло Коваль очолив Міністерство оборони України у скрутний для країни час. Збереження територіальної цілісності залежить саме від війська. Водночас його реальний стан за окремими напрямками об’єктивно потребує невідкладного удосконалення. У нинішній ситуації армії доводиться перебудовуватись та підсилюватись, як кажуть, «на марші». Виконання яких першочергових завдань, критично необхідних реформ на часі? Про це та інше кореспонденту газети «Народна армія» вдалося запитати у виконувача обов’язків Міністра оборони України генерал-полковника Михайла КОВАЛЯ.

— Що найперше вам кинулося в очі після вашого повернення до армійських справ?

— Знаєте, я не схильний критикувати своїх попередників. Проте відразу помітив розбалансованість системи, яку важко прикрити чи виправдати незакінченістю реформ. Та й нинішня ситуація відразу визначила всі недоліки. Виявилося, що готовність війська до виконання завдань за призначенням дещо перебільшена. У нас десяток років проводилися заходи реформування, готувалися та схвалювалися відповідні програми, але… втілювалися в життя лише ті пункти, які не вимагали фінансування, або були прибутковими для навколоармійських підрядників чи на яких можна отримати політичні дивіденди. Та й сам напрямок реформування війська був хибним, адже базувався на таких стратегіях та доктринах, які мали за мету «нікого не образити».

Відео дня

Утім зараз ми маємо шанс швидко, без зайвої тяганини, базуючись на реальному стані справ, виробити реальні концептуальні, базові нормативно-правові акти і програми подальшого розвитку армії. Держава, здається, нарешті усвідомила, що той, хто не хоче годувати власну армію, годуватиме чужу, тож можна розраховувати на необхідне ресурсне забезпечення і втілити в життя такі критично необхідні для ЗС України реформи.

— На нинішню посаду вас призначили, коли Крим вже було окуповано, а ситуація продовжувала ускладнюватися. Чи знали Ви, що необхідно робити?

— Ми мали план дій, але не було досвіду його впровадження. Взяти хоча б проведення часткової мобілізації…

— Під час проведення навчань з мобілізації сам процес було відпрацьовано на численних заняттях. Але певні фактори вказували: мобілізація бригади — це майже максимум, на що здатна система.

— Вірно, досвіду проведення мобілізації в масштабах країни в нас не було. Зовсім. Але ми її таки провели. Передусім завдяки патріотичним настроям людей. Підприємці, в яких мобілізовували транспорт, їхні працівники з розумінням ставилися до процесу, погоджуючись на владнання суперечливих питань «після війни». До честі наших посадовців, відповідальних за законодавче забезпечення мобілізації, вони ретельно відслідковували гострі моменти, та вносили пропозиції щодо змін у законодавстві. Найбільше, до речі, поправок було в соціальній складовій, адже не є таємницею, що в цьому сегменті наше законодавство дуже сильно нагадувало ще радянське, в якому про приватний сектор економіки взагалі не йшлося.

— Це щодо оплати ратної праці, збереження робочих місць, виплати кредитів…

— І це також. Ми ще не закінчили призов, а вже почали виявлятися численні проблеми. Окремо можна зупинитися на роботі військкоматів. Мобілізація наочно продемонструвала, що укрупнення районів з одночасним скороченням штату задля економії коштів було помилкою. Там, де військкоми мали зв’язки, де люди були морально готові мобілізуватися без зайвих питань, там усе відбувалося більш-менш спокійно. Але були випадки, коли новопризначений військком реально не знав, за що братися, без зв’язків на місцях, не маючи помічників (бо поскорочували), без можливостей розгорнути інформаційну кампанію… Та найгірше те, що про такі труднощі ми дізнавалися вже за фактом зриву планів мобілізації, коли часу на виправлення ситуації вже не залишалося, і доводилося втручатися, аби мінімізувати наслідки. Забігаючи наперед скажу, що мобілізація для нас була, як біг з перешкодами. Та ми зробили висновки і запроваджуватимемо в цій сфері кардинальні зміни.

— Але мобілізація — це не лише призов військовозобов’язаних, це і повернення до строю техніки з тривалого зберігання. А там, наскільки відомо, було чимало роботи.

— Техніка, яка знаходиться на зберіганні, також повинна обслуговуватися, аби бути завжди готовою до використання. Оскільки її масове зняття зі зберігання завжди пов’язане з війною, а відтак, зі швидким введенням у стрій, її утримання — відповідальна та досить витратна справа. Ставлення до неї, як до такої, що «їсти не просить», якраз і призвело до ситуації, коли армія виявилася неготовою своїми силами ввести у стрій всю техніку. Не вистачало ані деталей, ані витратних матеріалів, ані фахівців. І знову допоміг наш народ. Люди купляли запчастини, фахівці зі СТО ремонтували та обслуговували бойові машини. Чого вартий хоча б вчинок концерну «Укроборонпром», який власним коштом відновив чимало озброєння і військової техніки. І таких прикладів безліч! А що робити, якщо казна порожня?..

Особисто я ніколи не сумнівався у високому рівні довіри суспільства до армії. Як бачимо, його не вдалося похитнути навіть відверто провокаційними діями, як-то спробою застосувати бойові підрозділи проти мирного спротиву на Майдані.

Понад сто двадцять мільйонів гривень зібрали українці, яким не байдужа доля війська. А як порахувати внесок органів місцевого самоврядування, державних закладів, приватних фірм, які організовували прибулим на прикриття кордону підрозділам справжній надійний тил: електропостачання, зв’язок, харчування, ремонт техніки, лазне-пральне обслуговування? Навіть з концертами приїжджали та екскурсії влаштовували! На жаль, так не в усіх регіонах. Подекуди російська пропаганда встигла людям заморочити голову. Та, наскільки я знаю, у багатьох місцях «народний спротив» дедалі більше ідентифікується, як свавілля негідників. Народ не обдурити. Люди знають, хто насправді стоїть на «народних» блокпостах, захоплює державні установи та сіє хаос у регіоні.

— Нинішня ситуація виявила безліч проблем, багато чого навчила…

— Так, зважаючи на «швидкість життя» в сучасному світі, за три місяці ми пройшли шлях, на який у минулому сторіччі треба було б років зо п’ять. Набивши безліч видимих суспільству та суто внутрішніх «гуль», ми вибудовуємо якісно нову систему керування та взаємодії, зокрема й «кадровими» методами.

Військові, командири і начальники всіх рівнів набули неоціненну практику. Відроджуємо оперативне управління. До речі, досвід, набутий нашими військовослужбовцями під час миротворчих операцій, зараз стає нам у нагоді. Наприклад, проводячи антитерористичну операцію, керівництво держави ставить конкретне завдання не допустити жертв насамперед серед мирного населення. А виконавці знають, як слід діяти. Розумію, так важче, небезпечніше для військових, не надто, на перший погляд, ефективно. Але так ми позбавляємо ту ж таки РФ підстав для введення своїх військ на нашу територію під виглядом «миротворців».

Звернімо увагу на риторику офіційних спікерів Росії. Всі вони, не добираючи слів, характеризують наші дії як «геноцид», «вбивства мирних мешканців» тощо. Для них ці штампи є звичними, адже їхні антитерористичні операції зводяться до вбивств із особливою жорстокістю. Нещодавно в Росії провели чотири такі операції. Жодного полоненого. «Терористів ліквідовано» — лаконічно рапортують їхні ЗМІ. У них штурм автомобіля перетворюється на килимове бомбардування, а взяття будинку — на глибинну стратегічну наступальну операцію. Тому й у світі їм не вірять, адже звинувачувати — це одне, а підтвердити свої звинувачення — зовсім інше.

Варто сказати про ще один аспект. Свого часу Україна за міжнародними програмами допомоги отримала чимало зразків військової техніки, зокрема засобів управління і зв’язку. Хто вирішив її не використовувати й «поховати» у сховищах, замість того, щоб вивчити можливості, категорувати, стандартизувати, внести (якщо треба) зміни до керівних документів, зараз сказати важко. Але коли «ворог підійшов до воріт», стало не до «паперової тяганини». Ми відкинули надумані бюрократичні, прямо не передбачені законодавством процедури і починаємо користуватися всім, що маємо.

— А як щодо необхідної допомоги в оснащенні солдатів сучасними шоломами, бронежилетами, приладами нічного бачення?

— Я маю сказати, що забезпечення наших військовослужбовців цими речами — одне з пріоритетних завдань. Постачання засобів захисту, шоломів і бронежилетів вже відбувається, його темпи зростають. Просто наша потреба у них така велика, що ми ще тривалий час будемо відчувати їхню катастрофічну нестачу, навіть попри те, що наші волонтери їх відправляють у війська сотнями.

— Нині у війська чи не найвищий рівень народної підтримки. Як на мене, це цілком закономірно. У війську служать батьки, брати, сини…

— А ще це чудове підґрунтя для проведення реформ. І йдеться не про зміну чисельності та оргштатної структури. Йдеться про реформу всієї безпекової системи. Агресія проти нашої країни та методи, якими вона здійснюється, форми відповіді на неї світового співтовариства свідчать про появу нового типу війни. Її вже охрестили «спливаюча війна». Але, на мою думку, це досить вузьке визначення. Скажімо, тактичного рівня. На глобальному рівні вже факт агресії РФ проти нас та анексія нашої території означають, що вибудувана система світових важелів і противаг раптом застаріла й виявилася неефективною. Це можна порівняти з величезним тектонічним зсувом. Він призводить до землетрусів, цунамі, а коли всі вирішать, що найгірше позаду, почнеться непомітна, проте невблаганна зміна клімату, обрисів континентів тощо. Щось таке відбувається і в геополітиці. Тільки замість зіткнення тектонічних плит відбувається зіткнення цивілізацій. Замість землетрусів і цунамі — зміни архітектури європейської та євроатлантичної безпеки, руйнування основних засад світового устрою, як-то недоторканність і суверенітет держав, не спрацьовують принципи міжнародного права. Як це не пафосно звучить, але вороття вже немає. Саме зараз формується новий світовий порядок. Яким буде наше місце в ньому, залежить лише від нас.

— Якщо говорити про майбутні обриси Збройних Сил України, то якими вони будуть, на що орієнтуватиметеся в реформах? На позаблоковість чи на участь у колективних системах безпеки?

— Звужувати питання до двополярності на кшталт «НАТО — не НАТО» — принципово не вірно. Система національної безпеки має бути саме системою, а не окремими фрагментами та структурами. Потрібен вектор, за яким діятимуть усі складові системи національної безпеки: політична, дипломатична, воєнна, інформаційна, кібернетична тощо. Синергія цих складових дасть значно більше, ніж мільйонні вкладення в окремі структури. І ми, в Міноборони і Генштабі, вже сьогодні розпочали цю нелегку інтелектуальну роботу. Якщо коротко, то йдеться про кардинальний перегляд саме підходів до безпеки і оборони держави, в їхню основу має лягти, якщо хочете, інша «філософія».

— Повертаючись до запитання про майбутнє нашого війська. Чи буде воно пов’язане з НАТО?

— Як на мене, вступ чи не вступ у НАТО — питання, яке не стоїть на порядку денному. Сучасний рівень співпраці з Альянсом досить високий. Але я переконаний, що навіть той формат відносин «конструктивного партнерства», який ми маємо, не використовується повністю. Дійсно, досвід країн Північноатлантичного альянсу потрібен як досвід країн, що вже пройшли етапи реформування своїх держав. Але, ще раз наголошую, через те, що світовий порядок порушено, цей досвід обмежено придатний для впровадження в нас. Зараз весь світ почне реформуватися, то навіщо нам те, що було актуальним учора? Та й входження до будь-якого блоку чи союзу має бути прораховане на «всі сто». Пам’ятаєте, ми вже пробували виконувати План дій щодо членства в НАТО? Докладно про позитив і негатив такого кроку знали лише фахівці. Більшість же будували своє ставлення до проблеми на підставі чуток і міфів. А їх активно формували росіяни. Не секрет, що Росія розглядає розширення і наближення НАТО, як ворожі дії. А оборона, як відомо, починається зі стримування. От вони і стримували, формуючи в нашій країні відповідну народну думку. Зараз, до речі, ситуація та ж сама, але значно гостріша. Росія намагається створити між собою й НАТО буферну зону. Хоч маленьку, хоч із депресивними територіями «сірої зони». В ідеалі вони навіть висувають вимогу, щоб нейтральний/позаблоковий статус ми закріпили в Конституції. Але працюють і над «планом Б» — за допомогою різного роду самозванців створити з частини нашої території якесь державне утворення між Україною і Росією.

— Тобто зараз головним є не приєднання до НАТО, а розбудова власної держави?

— Так, головне — «зшивати» країну, відкинувши всі чвари, не думаючи про вузькопартійні інтереси, об’єднуватися і брати відповідальність, адже вирішення «гамлетівської» проблеми «Бути чи не бути?» є для України як ніколи гострим і критичним.

Розмову вів

Роман БАКУМЕНКО,

«Народна армія»

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся