Денис Голоднюк / narodka.com.ua

За Україну, за її волю... бойовим нагороджений орденом

11:30, 27.10.2014
6 хв.

Старший розвідник-оператор Денис Голодюк належить до тих, кого участь у боях гартує фізично, морально, духовно та розвиває найкращі якості захисника Вітчизни, підносить на висоти мужності, відваги, героїзму.

Моє знайомство з Денисом Голоднюком, старшим розвідником-оператором 95-ї окремої аеромобільної бригади, відбулося в лікарняній палаті травматологічного відділення клініки ушкоджень Головного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ» Міністерства оборони України. Добре виголене вродливе обличчя. З-під чорних брів — допитливий погляд. І хоча пораненому бійцю лише 22 роки, у нього погляд людини, яка пройшла через такі випробування, що невідомі багатьом чоловікам старшого віку. Бо давно вже доведено, що юні бійці на війні швидко стають дорослими. Я б до цього твердження додав, що хороших людей війна робить ще кращими, а поганих — значно гіршими.

Старший розвідник-оператор Денис Голодюк належить до тих, кого участь у боях гартує фізично, морально, духовно та розвиває найкращі якості захисника Вітчизни, підносить на висоти мужності, відваги, героїзму. Коли я спілкувався з Денисом, поцікавився, хто йому і його побратимам був у ратних буднях за батька, на кого він рівнявся, кому довіряв своє життя. Майже відразу Денис з упевненістю в голосі сказав, що таким батьком-командиром, окрім командира бригади Героя України полковника Михайла Забродського, був і підполковник Тарас Сенюк. Він зі смутком у голосі вимовив слово «був» і дістав з-під подушки ноутбук, подарований йому волонтерами під час лікування в госпіталі. Показав знімки, на яких зображений його командир, і додав:

— Він загинув на моїх очах і був посмертно удостоєний звання Героя України. А я тоді отримав поранення. З 16 розвідників взводу лише двоє вийшли з того бою неушкодженими…

Відео дня

Підрозділ, у якому служив солдат-контрактник Денис Голодюк, був безпосередньо підпорядкований командиру першого батальйону. Підполковник Тарас Сенюк, як зауважив солдат-контрактник, ніколи не ховався за чиїсь спини. На виконання завдання він виїжджав на броні першого бронетранспортера. Найчастіше на машині розвідників. Денис Голодюк багато разів був свідком та учасником тих подій, у яких командир батальйону виявляв витримку, мужність, вірність Військовій присязі.

Одного разу проросійськи налаштований натовп заблокував рух колони, яку вів Тарас Сенюк. Вони вимагали від вояків здати зброю та техніку. Офіцер був непохитний, рішуче відповідав: «Ні». Пролунала пропозиція: «Переходьте на наш бік». У відповідь — знову категоричне «Ні». Обстановка загострювалася. Від пляшки з «коктейлем Молотова» запалав один з бронетранспортерів, розпочався обстріл колони. За наказом комбата бійці розібрали барикади, що перекривали рух колони, відтіснили натовп. Рішучість, чіткість дій додавали впевненості й підлеглим. Колона продовжила рух.

Розповів Денис і про останній бій відважного командира підполковника Тараса Сенюка. Десантники отримали чергове бойове завдання. Командир батальйону як завжди був на одному з бронетранспортерів. Під час руху колона потрапила в засідку терористів. Ворог з двох сторін відкрив по ній вогонь. Один з сержантів вигукнув: «Товаришу підполковнику! Пригніться. Бо небезпечно ж». Але комбат продовжував чітко віддавати накази, організував оборону. Завдяки цьому бійці відбили кілька атак. Пригадуючи подробиці того бою, Денис розповів:

— Несподівано я побачив, як Тарас Михайлович упав на броню. Куля снайпера обірвала життя нашого відважного комбата. Керівництво боєм взяв на себе командир роти капітан Олег Бутніцький. Ворог зосередив по нас вогонь артилерії, мінометів, обстрілював з гранатометів. Одна з гранат вибухнула поруч, відкинувши мене на землю. Страшенний біль обпік ногу вище ступні. Згодом одна з куль влучила в спину, але врятував бронежилет. Отримав поранення й у плече, але свідомість не втратив. З поля бою мене доправили до мобільного госпіталю, де військові медики надали першу допомогу, а звідти — літаком до Києва.

За той бій Денис був нагороджений орденом «За мужність».

Десантнику вже довелося витримати понад 20 операцій. За словами самого пораненого, те, що військові медики зробили для збереження ноги, може стати темою докторської дисертації. Лікарі не лише зберегли її, а й обіцяють Денисові, що він міцно стоятиме на ногах.

Хлопець уже після нагородження орденом побував у відпустці в рідному селі Червоне, що на Хмельниччині. Там його зустрічали як справжнього героя. Районна газета «Новий шлях» присвятила Денисові нарис. Про відважного розвідника і сильну духом людину розповіли в репортажах аж… 25 телеканалів. Під час відвідин батьківського дому заручився з коханою дівчиною Галиною, яка все літо доглядала Дениса в госпітальній палаті.

Поцікавився, у скількох боях Денис брав участь. Посміхнувся: «Я не рахував. Але пам’ятаю перший. Тоді було страшно. А потім звик. У кожному наступному думав лише про одне: як помститися терористам за загиблих та поранених бойових побратимів, за злочини, які вони чинять на окупованій українській землі. І, звичайно, на все життя запам’ятаю той останній бій, який став для мене найважчим».

Коли спілкувався з Денисом, до нього постійно приходили дівчата-волонтерки, приносили ліки, цукерки, дитячі малюнки. Коли одна з них вийшла з палати, Денис з вдячністю вимовив: «Для поранених волонтери придбали унікальний закордонний пристрій для висмоктування з ран рідини. Завдяки цій апаратурі моя рана швидше загоюється. І хоча попереду в мене ще не одна операція, сподіваюся, що скоро стану на поранену ногу!»

Денис розповів також і про деяких бійців зі своєї бригади, які після лікування повернулися на передову. У нього теж є така мрія. «Якщо ця мрія не здійсниться, то маю запасний варіант, — зауважив він. — Я заочно навчаюся в одному з вишів Житомира. Сподіваюсь, набута спеціальність дозволить знайти гідне місце у житті. Знаєте, як у нас говорять: десантники ніколи не здаються. Тож ще повоюємо!»

Володимир Чікалін, «Народна армія»

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся