Як роззброїли п'ять фронтів

Після розпаду Радянського Союзу у спадок Україні дісталося потужне угруповання військ з близько 780 тис. військовослужбовців. 

До його складу входили військові округи, армії, армійські корпуси, дивізії і полки так званого другого стратегічного ешелону (перший був розгорнутий у країнах Східної Європи). Тобто це були найбільш боєздатні частини, оснащені найсучаснішим на той час озброєнням.

Будемо відверті. Однією з головних причин ситуації, що склалася на Донбасі, є підрив системи оборони і національної безпеки України. Погодьтесь, якби в нас була потужна, боєздатна армія, навряд чи б агресор зважився на анексію, терористичні атаки і навіть на пряме озброєне вторгнення. Одним із ключових факторів боєздатності будь-якої армії є наявність на її озброєнні сучасних, ефективних засобів ведення війни.

Так, українська армія сьогодні швидко «вчиться воювати». Але лише одного бойового досвіду солдата буває замало для перемоги. У нашому випадку дається взнаки відсутність сучасної зброї і необхідного рівня технічного оснащення війська. Особливо, коли противник озброєний новітніми зразками ОВТ.

У зв’язку з цим сьогодні в багатьох наших громадян виникають цілком очевидні запитання до окремих українських «військових реформаторів». Правда в тому, що протягом багатьох років те, що називали реформуванням війська, переважно зводилося до його механічного скорочення і до фактичного роззброєння.

Але ще більше запитань у наших громадян виникає до багатьох державних посадовців, народних обранців, які не тільки тримали українське військо всі роки незалежності на мізерному раціоні, але й долучилися до його роззброєння, активно торгуючи «надлишковим» ОВТ.

Сьогодні суспільство неабияк цікавить, куди ж поділася вся та зброя, яка дісталася Україні від «непереможної і легендарної», і де виторг за продане, чому ці кошти не спрямовувалися на модернізацію наявного ОВТ, придбання сучасних зразків для «нового» війська?

Реформування через скорочення?

Після розпаду Радянського Союзу у спадок Україні дісталося потужне угруповання військ з близько 780 тис. військовослужбовців. До його складу входили військові округи, армії, армійські корпуси, дивізії і полки так званого другого стратегічного ешелону (перший був розгорнутий у країнах Східної Європи). Тобто це були найбільш боєздатні частини, оснащені найсучаснішим на той час озброєнням. У технічному вираженні Україні дісталося понад 9 тис. танків, понад 11 тис. броньованих бойових машин і бронетранспортерів, близько 18 тис. артилерійських і реактивних систем, щось із 1000 бойових літаків, значна кількість іншої зброї (від сучасних зенітних ракетних комплексів, до оперативно-тактичних і тактичних ракетних комплексів). На базах зберігання та відповідних резервних складах зберігалася величезна кількість боєприпасів, ПММ, продовольства. Цього цілком вистачило б на екіпірування за «радянськими стандартами» п’яти повнокровних фронтових об’єднань. Загальна вартість цього військового майна за обережними оцінками деяких зарубіжних експертів становила близько 89 млрд доларів.

У червні 1992 року Верховна Рада України ратифікувала Договір про звичайні збройні сили в Європі, яким визначалися максимальні рівні озброєння і військової техніки для України. Згідно з цією угодою нашій країні необхідно було різко скорочувати кількість ОВТ, що були в її розпорядженні. Кількість танків необхідно було зменшити на 5300, бойових броньованих машин — на 2400, бойових літаків — на 477 одиниць. До реалізації цих завдань Україна приступила вже у серпні 1992, причому вельми плідно.

За даними Лондонського інституту стратегічних досліджень, лише до 1994 року Україна продала зброї, боєприпасів та амуніції на суму 32,4 млрд доларів. На думку експертів, цієї суми мало б вистачити не лише на реформування війська, а й на зміцнення економіки держави.

Багаторічна політика, спрямована на скорочення війська, та його фінансування за залишковим принципом знижували його боєздатність. Широко розрекламоване військо нової моделі — навчене, мобільне, компактне та озброєне сучасними зразками ОВТ — залишалося на папері. Всі неодноразові спроби «реформувати» Збройні Сили України зводилися до його фактичного скорочення. Це ж стосувалося кількості наявного озброєння і військової техніки.

А це до останнього часу давало підстави для торгівлі зброєю, адже її продавали в межах державної політики. Доки всім не стало зрозуміло, що для відбиття агресії необхідно дбати про те, щоб наявна техніка вітчизняного війська була боєздатною, а ще його слід озброїти сучасними ефективними технічними новинками.

Наведу на підтвердження вищесказаного кілька цифр. Так, 2012-го Україна продала на збройовому ринку звичайних озброєнь продукції на 4 млрд доларів, обійшовши за обсягами продажів такі традиційно збройові країни, як Великобританія і Швеція, і була цілком порівнянна з Ізраїлем. Той факт, що це здебільшого була військова техніка і озброєння ще з радянських армійських запасів, нікого в нашій країні особливо не бентежив. Як і те, що ці успішні продажі жодним чином не сприяли підвищенню боєздатності Збройних Сил України. Багато років на такий стан речей не звертали увагу, поки у Криму не з’явилися «зелені чоловічки» Путіна.

Дороге задоволення

Тепер стосовно ядерного роззброєння України, яке багато наших громадян схильні вважати «хибним» рішенням української влади. Особливо голосно почали про це говорити сьогодні, коли Україні доводиться мати справу з відвертою агресією з боку східного сусіда.

Слід зауважити, що деяка логіка тут усе ж таки простежується. Погодьтеся, одна річ наважитись на анексію територій мирної без’ядерної держави, яка до того ж знаходиться у стані революційних та економічних потрясінь, і абсолютно інша — забрати курортний півострів у країни «з ядерними боєголовками». Але це питання не можна розглядати однобоко.

Після розпаду Радянського Союзу Україна стала власником третього за величиною ядерного потенціалу у світі. На озброєнні відповідних частин і з’єднань, які дислокувалися в нашій державі, було 130 міжконтинентальних ракет РС-18 (СС-19) на рідкому паливі з шістьма ядерними боєголовками кожна та 46 ракет РС-22 (СС-24) на твердому паливі з десятьма боєголовками кожна. Також на момент розпаду Радянського Союзу в нашій країні був розгорнутий повітряний компонент радянської ядерної тріади. До нього входили 21 бомбардувальник Ту-95МС і 19 бомбардувальників Ту-160 з боєкомплектом у 500 крилатих ядерних ракет. Однак уже на 1 червня 1996 року Україна завершила процес свого ядерного роззброєння, на її території не залишилося жодного ядерного боєприпаса. Чому було прийнято саме таке рішення?

Компетентну відповідь на це запитання надав Постійний представник України в ООН Юрій Сергєєв в своєму інтерв’ю «Радіо ООН»:

— В Україні була дуже непроста дискусія, коли приймалися ці рішення, ставлення до цього питання в суспільстві було неоднозначним. Про це роззброєння багато хто говорив у країні, мовляв, навіщо ми це зробили? Але проблема полягає в тому, що володіти ядерною зброєю — це не тільки відповідальність по відношенню до інших, це величезна відповідальність і по відношенню до самих себе. Крім того, це дуже дороге задоволення — тримати ракети в постійній бойовій готовності. Дуже непросто і досить дорого з фінансового погляду забезпечувати відповідний рівень безпеки цього озброєння, аби не сталося чогось, що би призвело до ненавмисних катастрофічних руйнувань. Звичайно, для цього потрібні були величезні на ті часи для України кошти. Особливо на першому етапі перехідного періоду від однієї економіки до іншої, в умовах необхідності вирішувати багато соціальних проблем, що дісталися від СРСР. По суті, в той час отримати необхідний фінансовий ресурс і спрямувати його на утримання та експлуатацію ядерного озброєння, а це був аж ніяк не десяток одиниць боєголовок, що зберігаються на якомусь одному складі або в якомусь простому виритому колодязі, це були цілі містечка, найскладніші спеціальні інженерні споруди, для України було не просто складно, а практично неможливо. І технологічно складно, тому що коли в тебе є балістична ракета, у тебе повинні бути всі засоби її супроводу, тобто супутники, центри космічного стеження тощо. Це знову ж таки величезні витрати. Тобто економічно та фінансово для нашої держави на той час і в тих умовах було б надскладно утримувати ядерний арсенал.

Отже, саме тому й було прийняте рішення про «без’ядерний статус» України, в результаті чого третій у світі за потужністю ядерний арсенал був ліквідований. Хоча «Будапештські гарантії», дані Україні світовими «авторитетами» в цьому зв’язку, в реальності виявилися нічого не вартими. Також наша країна не дочекалася належної грошової компенсації за ліквідацію своїх ракет і бомбардувальників…

Костянтин Машовець, «Народна армія»

УНІАН в Google News