Місія: рятувати життя

Лише за останні три місяці київський Головний військово-медичний клінічний центр «ГВКГ» прийняв із зони АТО близько 1300 поранених. Зусилля, докладені київськими військовими медиками задля порятунку такої кількості людей, починаєш осягати, коли дізнаєшся: в цих же стінах, у цих відділеннях та операційних під час радянсько-афганської війни відстоювали життя 7770 поранених. Але упродовж довгих десяти років!

Останні понад 20 років до них зверталися пацієнти з «мирними» хворобами. Природно — який час, такі й недуги. Звичайно, траплялися й профільні випадки з вогнепальними пораненнями, специфічними травмами, опіками тощо, але таке бувало нечасто. Ситуація змінилася у трагічні дні протистояння на Майдані.

— Двадцять третього лютого був пік, тоді ми прийняли близько сотні постраждалих, — розповідає полковник медичної служби Сергій Литвинко. — Тридцять з них мали вогнепальні поранення й потребували невідкладної допомоги. У нашому відділенні все було у крові…

Сергій Олексійович очолює приймальне відділення — передову госпіталя. Майже три десятки його підлеглих щодня тут, у мирному Києві, — на фронті, у першій траншеї боротьби за життя і здоров’я тих, хто отримав поранення в зоні АТО. Вже півроку вони працюють фактично без вихідних і відпусток, щоденно, без нарікань на втому. Виконують свою роботу.

О восьмій п’ятнадцять кожного ранку полковник Литвинко проводить обов’язкову «п’ятихвилинку». На добу заступає нова зміна чергових, уточнюються завдання молодшого медперсоналу та лікарів.

— Сьогодні, здається, все має бути спокійно. Ми, звичайно, готові прийняти поранених будь-якої миті, але поки що літаків «звідти» не очікується, — розповідає після наради Олена Шмельова, старший ординатор відділення. — А от за минулу добу прийняли два «борти» — 10 поранених доправили з Дніпропетровська, 16 — з Харкова.

Двадцять шість постраждалих. Здавалося б, які можуть бути ускладнення з їхнім прийомом у військовий медичний заклад, розрахований на тисячу пацієнтів? Тим паче умови виконання завдання начальнику відділення добре відомі: на кожного лежачого пораненого — окреме авто. Сидячих можна брати по двоє на «швидку». Час прильоту — визначений. Головна ж проблема — де взяти необхідну кількість автівок?

— До початку подій на Сході ГВКГ мав чотири реанімобілі для транспортування хворих, — пояснює свою «арифметику» полковник медичної служби Литвинко. — Нині два з них перебувають у зоні АТО, їх віддали у розгорнуті там польові шпиталі. Тому зараз, щоб доправити хворих з летовища до нас, щоразу доводиться домовлятися з цивільними колегами з міських лікарень. У кого є вільні машини — ніколи не відмовляють.

Коли прибуває «борт» — кожен у відділенні знає, чим належить займатися.

У професіоналізмі своїх підлеглих начальник відділення впевнений, він знає — все зроблять як належить. Тож більше переймається станом хворих, зокрема тим, як вони витримають політ. Траплялося, з «борту» повідомляли, що в когось через висоту підіймався тиск, і тоді у відділенні екстренно готувалися до можливого надання невідкладної допомоги. Для медиків приймального — це звична річ. Навіть раніше, у мирний час, застосовувати дефібрилятор за призначенням їм доводилося по 5-6 разів на рік. Утім, попри доведену професійну майстерність, старший ординатор відділення періодично відразу після ранкової «п’ятихвилинки» проводить з персоналом коротке заняття з невідкладної допомоги. Бо це — важливо. У екстренних, непередбачуваних випадках перші шість хвилин — до прибуття реанімаційної бригади — пацієнтів рятують саме у приймальному відділенні…

Ще до вильоту літака у приймальне відділення надходить факс із місця попереднього лікування тих, кого готують до відправки в Київ: поіменний перелік та стислий діагноз кожного. Це допомагає оптимізувати процес прийому, заздалегідь розподілити прибулих по профільних відділеннях, а там — попередньо призначити лікуючих лікарів та приготувати ліжка у палатах. Аби пришвидшити «паперову стадію» оформлення, молодший медперсонал приймального відділення заздалегідь, ще до прибуття поранених, на основі отриманої факсом інформації заносить первинні дані в історії хвороб.

— А були випадки, коли ми не знали, чию історію заповнюємо, — розповідає старша медична сестра відділення Марія Яківна Кукленко. — З поля бою до польового госпіталю ці хлопці потрапляли в непритомному стані, не маючи при собі жодних документів, які б засвідчували особу. Згодом їх привозили до нас, і вже тільки тоді, як вони приходили до тями, вдавалося з’ясувати, кого ми взяли на лікування.

Черговий по травматології майор медичної служби Володимир Шипунов відмахується:

— Поспішаю в операційну, вибачайте. Артеме Андрійовичу, допоможи журналістам, розкажи, що тут і як.

Артему Андрійовичу немає й тридцяти. Старший лейтенант медичної служби Лакша в липні тільки-но закінчив навчання у військово-медичній академії. Ординатор травматологічного відділення.

— Усіх поранених — новеньких, які надходять із прийомного, ми відразу відправляємо у перев’язувальну. Хворих оглядаємо, визначаємось — кого відразу в операційну, а кому можна й зачекати. Легкопоранених за день-два спрямовуємо на реабілітацію в Ірпіньський військовий госпіталь.

Близько сімдесяти відсотків поранень — ушкодження кінцівок. Кульові, осколочні поранення рук і ніг. Це особливість збройних конфліктів: тіло бійця певною мірою захищене бронежилетом, голову рятує шолом, а ось кінцівки залишаються без захисту.

Закінчити розмову не вдається — Артема Андрійовича також викликають в операційну. Операція, до речі, саме через осколкове поранення стопи. Нам дозволили спостерігати. Мовчки, без запитань.

За деякий час ми знову в ординаторській, продовжуємо розмову.

— Що найважче у роботі? — перепитує молодий травматолог. — Постійно тримати себе в тонусі. Ми всі тут вже більше восьми тижнів без вихідних. Найзаповітніше бажання — виспатися.

Старший лейтенант усміхається: «Відпочинемо після перемоги!»

— Стільки, як тут, я ще ніколи в житті не вилежував у ліжку, — тридцятирічний мешканець Дніпропетровська Сергій Матляк з широкою усмішкою подає руку для привітання. — Ось, прикувала до перини. Поранений десантник відкидає ковдру і показує свою скалічену ногу, закуту в апарат зовнішньої фіксації.

Молодшому сержантові, командирові відділення 25-ї повітряно-десантної бригади не пощастило під час зачистки Углегорська 12-го серпня. Міна, випущена з сепаратистського міномета, вибухнула неподалік, її осколком ушкодило гомілкові кістки лівої ноги.

— У зоні АТО я з першої хвилі мобілізації. Вже 28 березня ми були під Амбросієвкою, на різних блокпостах. Потім під Зеленопіллям — нас там змінили хлопці, яких потім росіяни накрили «Градами». Під Краматорськом був, Дебальцевим, а в Углегорську таки вскочив у халепу, — розповідає Сергій. Учора його сусідів по палаті перевели в Ірпінь, тож поговорити кортить хоч з кимось. Тим паче — «в газету».

Першу операцію йому робили в Артемівській міській лікарні. Другу — у харківському шпиталі. А 15 серпня літаком доправили в Київ. Упродовж місяця в ГВКГ йому зробили ще три операції. І третя, вочевидь, не остання — поранення серйозне, лікуватиметься довго.

— Сказали, що на все про все піде місяців п’ять-шість, — усмішка не зникає з обличчя молодшого сержанта. — Якраз до весілля заживе, он скільки тут гарних дівчат — і лікарів, і волонтерів. Обов’язково одружусь. А лікарям за турботу — величезна подяка! Вони справді дивовижні, особливі люди!

На чергування по госпіталю з п’ятниці на суботу заступила полковник медичної служби Лілія Нахимчук. У ГВКГ вона «новенька» — на посаду начальника відділення фізіотерапії жінку призначили у травні, до того служила в Севастопольському шпиталі. За відсутності начальника установи, вона головна і відповідальна за все, що відбувається в ній.

— Госпіталь працює у штатному режимі. Сьогодні на лікуванні ми маємо 409 солдатів і сержантів, 102 офіцери та 635 інших пацієнтів, — розповідає черговий офіцер. — Інші — це військові пенсіонери та цивільні громадяни.

526 осіб — це ті, хто прибув з АТО: 144 поранених, 35 травмованих, решта — з різноманітними захворюваннями. Діагноз більшості тих, хто не поранений і не травмований — гостра реакція на стрес. Звичайно, є чимало хворих повсякденного терапевтичного профілю — із застудними захворюваннями, загостреннями гастроентерологічних недугів, але більшість — все ж таки ті, хто потребує кваліфікованої психологічної допомоги.

— У цьому нам дуже допомагають колеги з цивільних медичних установ міста, небайдужі кияни, артисти, діти. У кожному відділені, в кожній палаті, де лежать поранені хлопці, — на стінах безліч дитячих малюнків, — розповідає Лілія Нахимчук. — А ще нам дуже допомагають волонтери.

Волонтерську сотню у госпіталі знайти неважко. Дівчата в білих халатах з її бейджиками зустрічаються чи не на кожному кроці. Їхній штаб розмістився праворуч госпітального КПП з Лабораторного провулка.

— Так, ми певною мірою допомагаємо хлопцям психологічно повертатися до життя без війни, — розповідає волонтерка Ганна. — Для них дуже важливим є спілкування, їх не можна залишати насамоті зі спогадами про те, що довелося пережити. Тож робимо, що в наших силах.

А ще волонтери організовують збір коштів на лікування та реабілітацію поранених, прийом та розподіл того, що люди передають для потреб своїх захисників. З усього міста сюди привозять медикаменти, одяг, продукти харчування, засоби особистої гігієни тощо. Волонтерською сотнею для поранених організовуються концерти відомих українських артистів, екскурсійні поїздки по Києву, прогулянки за місто.

Доки розмовляємо, приїздить чергова автівка з допомогою. Батьки учнів 121-ї школи Солом’янського району привезли подарунки пораненим бійцям — ліки, перев’язувальні матеріали, продукти та напої.

Здоров’ям своїх захисників українці опікуються гуртом.

Іван Ступак, «Народна армія»

УНІАН в Google News