krula.com.ua

Лежали три товариші… Частина 1

16:16, 07.08.2014
8 хв.

Поранені герої продовжують прибувати до військових госпіталів та військово-медичних клінічних центрів Міністерства оборони України із зони проведення антитерористичної операції.

Понад 80 солдатів, сержантів та офіцерів, зокрема, знаходяться на лікуванні у Вінниці, в стінах ВМКЦ Центрального регіону. Звичайно, готуючи газету до друку, ми не можемо оминути увагою цю тему – тему доль людей у погонах, які пролили свою кров за Волю та Незалежність нашої Батьківщини. Цього разу ми розповімо нашим читачам навіть не про одного, а одразу про трьох поранених героїв – сержантів та солдата, яких прооперували та лікують у Вінницькому медично-клінічному центрі.

Це – двоє сержантів-десантників із 95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади ВДВ та солдат-сапер із 93-ї окремої механізованої бригади. Начебто, різні частини або принаймні підрозділи, але є у цих трьох мужніх чоловіків щось спільне, що їх об’єднує… По-перше, усі вони є резервістами, які колись були строковиками та контрактниками, а потім були мобілізовані та знову стали до строю. А по-друге, їх об’єднують спільні бої, ще зовсім свіжі спогади про події двотижневої давності, коли на одних і тих самих блокпостах та у колонах вони були під обстрілами, коли звільняли одні й ті ж міста й села Донбасу. Тому й було вирішено об’єднати їхні розповіді та розповіді про них в один нарис. Отже, представляємо: палата № 604, люди нелегкої долі й безсумнівно мужнього характеру.

Наш перший герой – сержант-мінометник із 95-ї аеромобільної бригади Руслан. Родом він з Житомирщини, з міста Радомишль. Строкову службу Руслан служив у Новограді-Волинському. Був командиром гармати в одному з підрозділів артилерійського полку. Чесно відслуживши, у 2001 році сержант повернувся додому, але вже через півроку, поміркувавши, поїхав знову до Новограда-Волинського та уклав контракт. Весь контракт, три роки, він прослужив на посаді головного сержанта батареї. Але наприкінці контракту прийняв рішення звільнитися – усі ми пам’ятаємо ті роки, коли грошове забезпечення навіть офіцерів було недостатнім, про контрактників же годі й казати. А Русланові на ці мізерні крихти ще й доводилося знімати житло разом із молодою дружиною. Тож тоді понад чотирирічний зв’язок парубка із військом перервався. І він, напевно, ніколи б не подумав, що настане час, і йому знову доведеться вдягнути камуфляж і взути берці, тим більше – не у мирний час, а їхати на неоголошену війну…

Відео дня

Протягом восьми років чоловік жив із сім’єю у Києві, орендуючи квартиру. Ким лише не працював! У ресторані виріс з рядового офіціанта до адміністратора – очевидно, він такий по життю: в армії – з рядового до сержанта. Потім працював таксистом. Аж поки 27 березня за місцем проживання, у Радомишлі, йому не вручили повістку з військкомату…

Після прискореної двотижневої підготовки, згадавши усі армійські навички, у складі мінометної батареї він відправився на Південь. Спочатку – до “Ями”, як десантники охрестили низовину поблизу села Партизани на Херсонщині. Там, прибуваючи, накопичувалися підрозділи бригади. А за два тижні – хто куди. Мінометники відправилися на Арабатську стрілку. Там, знову ж таки два тижні, разом із іншими колегами вони несли службу на блокпостах.

– Навпроти нашого блокпоста стояв блок росіян, – згадує Руслан. – І тоді ще ніхто навіть не міг подумати, що невдовзі на Сході все так далеко зайде: ми зовсім привітно махали руками одне одному, і війни точно не бажав ніхто…

Та долею і хворобливою волею президента сусідньої, раніше – братньої держави, судилося інакше… Наприкінці квітня десантників відправили на Донбас. Спочатку – у Добропілля. Тоді там уже пострілювали, та активних бойових дій ще не вели. “Десантура” несла службу на блокпостах – зупиняли підозрілі машини, перевіряючи їх. А потім був Слов’янськ…

Всередині травня підрозділи одразу кількох з’єднань та частин, що беруть участь у проведенні АТО, прибули під Слов’янськ. І одразу ж – у бій… В бій на сумнозвісній горі Карачун!

– Уявіть собі, прямо на наших очах бойовики там збили дві вертушки! – схвильовано підхоплює розповідь Руслана солдат на сусідньому ліжку, який за недовгі дні спільного перебування у палаті вінницького шпиталю став йому як брат.

Це – Андрій, сапер із 93-ї механізованої бригади. На передову він потрапив так само, як і Руслан – за повісткою. Запорожець, він відслужив строкову у тому ж Новограді-Волинському, тільки в сусідній частині, в інженерному полку 8-го армійського корпусу. Повернувшись до рідного Запоріжжя, працював п’ять років краномашиністом – спочатку на феросплавному заводі, а потім – на титаномагнієвому комбінаті. Працював, аж поки Росія не розпочала свою агресію проти України. Навіть одружитися не встиг, як за повісткою прибув до військкомату. На календарі було 1 квітня – День жартів. Та повістка не була жартом: вже наступного дня Андрій був сапером в інженерно-саперній роті    93-ї бригади…

Готувати резервістів мали спочатку, як і у випадку Руслана Близнюка, 10 днів, але потім було прийнято рішення продовжити курс підготовки до 45 діб. І ось в середині травня підрозділи бригади, зведені у батальйонні тактичні групи, відправилися у різних напрямках виконувати свої завдання. БТГр 93-ї бригади, у складі якої був інженерно-саперний підрозділ Андрія, прибула туди ж і приблизно в той самий час, куди приїхала з кримського кордону БТГр 95-ї бригади, у якій служив сусід по палаті Руслан, – до Добропілля.

– Ми стали базовим табором у яблуневому саду, тож штаб групи охрестили “Яблуневим садом”. Спочатку стояли на блокпості за Красноармійськом. Нас обстрілювали, хоча тоді – ще не дуже…

Сапери розвозили по інших блокпостах боєприпаси, сигнальні ракети та інше необхідне на “блоках”. Тим часом “Яблуневий сад” постійно переміщувався. Так він перемістився до Карачуна…

– Телевежа, що стояла і тепер, як ми чули, вже знову стоїть на Карачуні, для сепаратистів була чудовим орієнтиром, завдяки якому вони постійно обстрілювали нас, – знову включається в розмову Руслан. – Спочатку “валили” з самохідного міномета “Нона”. А потім, коли наша влада оголосила перемир’я… За цей час терористи дуже добре підготувалися й озброїлися… До десантної “Нони” у тих, хто стояв безпосередньо навпроти нас, додався й піхотний реактивний міномет “Васильок”. Нам тоді стало непереливки: вони по нас – мінами, а нам не можна – перемир’я… Та все ж вистояли, і Слов’янськ ми взяли! Щоправда, окремі групи бойовиків відступили, та чимало у місті їх і залишилося. Так, багато снайперів били по нас у районі вокзалу, та й у інших районах міста.

Крім снайперів було і важке озброєння. Причому, як згадують хлопці, діяли сепаратисти так. Виїхали з двору житлового будинку за ріг, обстріляли – й назад. Стріляли також з території дитсадків, дітей у заручники брали… Стріляли звідусіль – навіть з міліцейських машин та карет “Швидкої допомоги”.

На питання, хто все ж таки воює проти українців у рядах так званого “ополчення”, поранені відповідають:

– Та весь набрід, що тільки можна уявити! З місцевих – зеки, наркомани, алкоголіки та шпана, з інших – кого тільки не було! Чечени, осетини, інгуші і ще бозна хто! У нас коли хлопці у полон потрапляли, ми телефонували їм на мобільні, аби домовитися про обмін, і завжди чули одне: “Слюшай! Мі вас всєх резать будім!”. І, бувало, різали… Нам відомі факти, коли нашим полоненим кавказці відрізали вуха або засували у вухо автоматний шомпол. По-всякому бувало…

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся