Не плачте, мамо, ваш син - герой!

Навiть без нiг, з розтрощеними гранатами i кулями руками, нашi солдати, що лежать в госпiталях, запевняють, що знову повернуться на схiд.

- Там - вiйна?

Пауза коротка.  

- Вiйна, - чую спокiйне.

- Страшно там?

Знову пауза.

- А коли було страшно?

- Як комбата принесли вбитого.

- Рана болить?

- Нi. Трохи, - обличчя красиве, як у кiнозiрки, злегка червонiє.

- Там же можуть убити, капiтане.

- Можуть. Але ви не розумiєте: я мушу бути там. Там мої хлопцi.

...Там, де болить нога, - нiчого немає. Там - порожньо. У медицинi це називають ампутацiєю. У народi коротко i жорстоко - калiцтво.

Його звати Олег. Вiн - капiтан, командир роти, i йому тридцять два.

Нехай без нiг, але живi...

Початок лiта 2014 року. Вiйськовий госпiталь. На вулицi сонце i квiти цвiтуть. Мирно так. А тут - без нiг юнаки. У бiльшостi вуса ще тiльки засiваються. I всi в бинтах.

Ось на милицях шкутильгає один. Коротко стрижене волосся кольору пшеницi. Його звуть Володя. Вiн iз Житомирщини родом. Працював на заводi колись. Потiм мобiлiзували. Тепер ось тут. Вистукує палицями вiд палати скрипучу азбуку Морзе, кульгає до свiтлицi, новини спiшить подивитися. У Володi немає лiвої ноги.

Ось ще один на милицях, також волосся русе. I вiн без ноги. В одного нижче колiна, у другого вище - кукси в бинтах.

А ось чорнявенький такий, рокiв двадцять чотири, кароокий. Такий, як вiн, дiвчатам подобається. Це - Ростислав, лейтенант iз Днiпропетровська. Пiд спортивкою - тiльник, рука в апаратi Iлiзарова. Питаю: чи одружений? Каже: "Вiйна. Потiм".

На кожному з юнакiв - зеленi майки або голубi десантнi тiльники. Здається, що тут, у госпiталi, режисери знiмають фiльм про вiйну. Та якщо пiдняти тi зеленi майки й голубi тiльники - груди i животи в бинтах. Там - рани. Не намальованi режисером. Справжнi. Ще зовсiм свiжi. Лiкарi витягли кулi з тих ран недавно.

I капiтан Олег iз Запорiжжя, i решта, отi Iвани, Сергiї, Дениси, Ростислави - з Днiпропетровська, Миколаєва, Тернополя, Львова, Волинi, Хмельницького, Чернiвцiв, отi синьоокi i з очима, що кольору стиглих каштанiв... Отi без нiг, з розтрощеними гранатами i кулями руками... А деякi не встають. Вони всi з вiйни. З тiєї божевiльної вiйни на сходi.

Не плачте, мамо. Вони повернулися. Вони - живi.

- На сьогоднi в нас 27 поранених вiйськовослужбовцiв. Частину поранених вже пiдлiкували i виписали ранiше, - перегортає списки Iван Степанович Богдан, заступник головного лiкаря вiйськового шпиталю.

Богдан - нейрохiрург, полковник.

Це вже третiй "завiз". Всього у госпiталi було їх до пiвсотнi. Останню партiю - 13 отих хлоп'ят, поранених, уже без нiг, - привезли минулої п'ятницi. Найважчих - лiтаком.

- Троє в реанiмацiї. Поранення вкрай складнi, стан їх непростий, - хмурнiє нейрохiрург. Вiйськовi лiкарi небагатослiвнi. Давно сивий, не може звикнути, що в ХХI столiттi їм, медикам, доводиться витягувати кулi з молодих тiл.

У реанiмацiї - два Романи i Сергiй. З тих, безвусих ще зовсiм. Кулi й осколки вiд гранат були в їхнiх грудях, ногах, руках, животi. I в хребтi досi.

"СПЕРШУ КАЗАЛИ: "ОТРУЇМО", А ПОТIМ ПРОСИЛИ: "ЗАХИСТIТЬ"

...Запах лiкiв, чистота, аж скрипить, бiлi халати, палати. Над дверима надпис - "невiдкладна хiрургiя". Тут найважчi з поранених. Їх щойно перевели у вiддiлення реанiмацiї. Тут i 32-рiчний капiтан Олег iз Запорiжжя. Син два мiсяцi тому в нього народився, а батько його ще й не бачив.

- Спершу в Херсонськiй областi стояли, на кордонi з Росiєю, потiм - Краматорськ, Мелiтополь, Слов'янськ, - каже. Дружина вже знає, що чоловiк без ноги. Хай. Але живий.

- Дуже болiло? - питаю.

- Нi. З мiномета стрiляли. Не було що рятувати, нога в берцi висiла лише на однiй шкiрцi, - знепритомнiє капiтан пiзнiше. Поранили у Слов'янську, там, де комбата вбито було.

- Ви бачили обличчя тих, хто стрiляв?

- Нi. Вони близько не пiдходять. I не виходять на вiдкриту територiю, ховаються.

Юний капiтан хоче сказати, що та вiйна - пiдла дуже. Що стрiляють у них, ховаючись за спини старих людей i прикриваючись, як живим щитом, малими дiтьми, але вiн небагатослiвний. Тут усi такi. I лiкарi. I пораненi.

Мiномети, гранатомети, автомати, гранати, смерть, вiдiрванi руки i ноги, рванi рани живота - цi юнi солдати, що нинi ось тут, у госпiталi, знають це все не з фiльмiв i розповiдей очевидцiв. Це пекло вони пройшли самi. Хто у двадцять, а хто - в двадцять п'ять. Смерть їм там, на сходi, дихала в обличчя. Близько зовсiм була.

- У Краматорську нас обстрiлювали з гаражiв, з кладовища. З вiкон будинкiв. Виманювали, щоб ми вiдстрiлювалися у вiдповiдь. А ми не могли стрiляти - там люди. То вони раз iз кладовища з "ерпегесiв" по нас, а раз розвертали - i по будинках, де люди. Робили так, щоб всi думали, що то вiйськовi по людях мирних стрiляють, - у юних голосах зневага. Нечесна ця вiйна.

Капiтана поранили у Слов'янську. Того дня там було вбито комбата. Того дня i поранено Антона. Ось вiн, на сусiднiм лiжку в "невiдкладнiй хiрургiї" госпiталю. Куля влучила юнаку в живiт. Антону дев'ятнадцять. Вiн з Миколаївської областi. Мама приїде скоро.

- Не болить, - ловить мiй погляд. А на чолi - крапельки поту. Антон також рветься назад. Туди, на вiйну. Як i капiтан каже: "Там - нашi хлопцi". Чекає, щоб тi рани швидше загоїлися.

- Антоне, можуть убити ж, - пильно вдивляюся в очi юнака, що ще не вмiють казати неправду.

- Не вбили ж, - усмiхається. Такого чистого погляду, як у цього хлопчини, я вже давно не бачила.

Мама Антона не знала, що її син на вiйнi. Тут багато поранених признаються лише тепер мамi-татовi, де були.

- А нащо мамi знати, що ми на вiйнi? Переживати i плакати тiльки буде, - каже Богдан. Йому двадцять два. Поранено хлопчину в руку i ногу. Пiд Луганськом був бiй. Богдан з Карпат родом. Пiшов до вiйська добровольцем.

- Як у Луганську? - питаю.

- Сумно там, - кажуть. Сумно у їхньому розумiннi - бiдно люди там живуть.

- Спершу багато людей ставилися до нас агресивно. Казали: "Їдьте звiдси - самi розберемося". А пiзнiше бiгли до нас, просили, щоб ми захистили, i дякували, що ми там є.

- А чого так змiнилося ставлення? - питаю.

- Бо люди зрозумiли, що їх обдурили. Яка там республiка? Там же найманцi, а з мiсцевих то такi - наркомани, алкоголiки. Їм дали зброю й кiлька гривень, ото й усе. Коли вони почали грабувати, розстрiлювати, то люди й побiгли до нас, - розповiдають. - Ми стояли там бiля одного села в Луганську, то мiсцевий священик пiдбурював людей труїти вiйськових. Руками розмахував, викрикував, що воду потруїть. У нас води не було, але ми в них i не брали. А потiм люди дякували, що ми там, i помагали.

"ВОНИ ВСI - ГЕРОЇ"

...Олегового комбата вбили на дорозi мiж донецьким Слов'янськом i луганським Красним Лучем.

- Хлопцi казали, вiсiмдесятьох поранили тодi, - каже капiтан.

- Першу допомогу пораненому надають на полi бою. Тодi в Iзюм, там найближчий госпiталь. Знову - допомога i звiдти до Харкова. Там оперують. Тодi поранених вiдправляють далi, у чотири найбiльшi вiйськовi госпiталi: Київ, Одеса, Вiнниця i Львiв, - полковник Богдан каже, що медикаментiв вистачає. Немає хiба мила, бритв. I памперсiв треба. Лежачих багато. Матраци вiд пролежнiв закупили спонсори.

- Я коли їхав до Харкова, думав: чого туди їду? Що я, судинний хiрург, там зможу зробити? А як добре, що там був: троє наших хлопчикiв з руками i ногами тепер житимуть, - судинний хiрург Вiктор Сливка показує свiтлини на мобiльному. Дивнi то свiтлини. Там страшна рана. - Рука жива, ми вставили штучну аорту, - очi хiрурга щасливi. - Вiн житиме з рукою.

Тут, у шпиталi, нiхто не дiлить поранених на солдатiв i офiцерiв. Немає тут бiльших героїв чи менших. "Нашi хлоп'ята - всi герої", - кажуть медики.

У багатьох вiйськових хiрургiв втома в очах. Кажуть, найважливiше при пораненнi - перша допомога. Зупинити кровотечу, знеболити, зафiксувати - прив'язати до пораненої кiнцiвки щось тверде, що є пiд рукою. Навiть автомат - той завжди пiд рукою. А якщо немає джгута, кров зупиняти потрiбно поясом, будь-яким шнурком. Зав'язати вузол на шнурку, вставити у нього якусь палицю i так закручувати цей шнур. За пов'язку - багато тканини, навiть майку скручувати. I накладати все шарами, щоб затиснути судини, - вiйськовi лiкарi запевняють, що сьогоднi треба всiм знати таке. I якнайшвидше до лiкарнi. Якнайшвидше.

Уже понад 165 вбито. Наших Василькiв, Андрiйкiв, наших хлопчикiв.

- Були такi моменти, що сiм годин не могли забрати пораненого, бо тривав обстрiл, - розповiдають далi хiрурги. - Терористи роблять так: снайпер стрiляє в одного, а двоє бiжать, щоб визволити його, i вони в тих стрiляють. Отак виманюють. Тодi набiгають i розстрiлюють з автоматiв. Так виманювали снайпери на Майданi.

- Я був у харкiвськiм госпiталi двадцять днiв. Щодня наших хлопчикiв привозять. Один день запам'ятався найбiльше, - дивиться хiрург Сливка за вiкно. - Того дня в харкiвський госпiталь з боїв на сходi привезли 57 поранених. Врятували всiх. Одного лише не змогли. В БТРi граната вибухнула. Його привезли живим, але дуже з великою крововтратою. Майже вiдiрвана рука. Було розiрвано обидва стегна, пошкодженi артерiї. Вся передня стiнка живота -- суцiльна рана з опiком. Великi опiки. Рани несумiснi з життям, - сумно каже.

...Вiдрядження лiкарiв зi шпиталю оцiнюють, як i у всiх вiйськових, - 30 гривень доба.

"Я ПОВЕРНУСЯ -- ТО МIЙ ОБОВ'ЯЗОК"

...Поранений в обидвi руки й обидвi ноги - Iванко Венгрин, 22 роки. Теж каже: "Я повернуся назад..." Поранений у стегно - Микола Сичук, 51 рiк, з Нововолинська. Колишнiй афганець: "Я повернуся на фронт, це моя країна..."

"Бiля Красного Лимана ми попали пiд обстрiл... Мене перев'язали i залишили на блокпостi, а хлопцi пiшли далi в бiй. Я повернуся - то мiй обов'язок", -- йому двадцять два. Звати Ростислав. Вiн десантник. Руку юнака вiйськовi хiрурги збирали по крупинцi.

- Ростиславе, ти боявся?

- Не боїться тiльки дурень.

- А як перейти страх?

- Нiяк. Просто робиш свою роботу, як вчили, як у статутi написано, i все буде нормально.

- А тi, що не перейшли страх. Були такi?

- Були. Ми їх iз собою не брали...

***

Не плачте, мамо. Ваш син - герой. Хай без нiг. Хай без рук. Без очей. Хай так. Вони всi без нагород - герої. Оцi хлоп'ята. Нашi дiти.

Свiтлана МАРТИНЕЦЬ

УНІАН в Google News