«Хочу повернутись до бойових друзів…»

Звільняючись у запас, сержант Валерій Гундерук не міг уявити, що мине зовсім небагато часу, і йому знову доведеться одягти військовий однострій...

Строкову службу хлопець проходив у 95-й окремій аеромобільній бригаді, яка дислокується в Житомирі. Військова справа юнакові подобалася, тож він хотів залишитись на надстрокову. Але батьки вмовили повернутись додому…

У цивільному житті Валерій працював на різних роботах, а останнім часом — в одній з охоронних фірм. На початку березня у зв’язку з подіями на Сході країни Попільняньський райвійськкомат призвав його на військові збори, які проводилися на базі рідної частини у Житомирі. На полігоні протягом кількох тижнів він разом із сотнею таких же «партизанів» поновлював військові навички, стріляв з різних видів зброї. Після чого був призначений командиром відділення комплексу протитанкових керованих ракет і у складі підрозділу 95-ї бригади високомобільних десантних військ відправився на Донеччину.

— Там наше відділення облаштовувало блокпости, супроводжувало колони з різними вантажами тощо, — розповідає сержант Валерій Гундерук.

…Той вівторок, 20 травня, Валерій запам’ятає на все життя. Відділення 122-мм гаубиць, до складу якого він перейшов незадовго до цього, несло бойове чергування на горі Карачун. Неподалік розташовувалися позиції інших воїнів-десантників. Мета — блокування бойовиків, яких у прилеглій місцевості було чимало і які час від часу робили вилазки, завдаючи несподіваних ударів по наших підрозділах.

…Із «зеленки» по ним знову відкрили вогонь. Спочатку з автоматів і кулеметів, а незабаром і з мінометів. Наші артилеристи, звісно, не барилися, тож буквально за хвилину в бік терористів теж полетіли снаряди. Постріли, мабуть, були влучні, бо обстріл вщух так же раптово, як і розпочався. На жаль, Валерій зазнав важкого поранення: осколок міни влучив у спину…

Після цього військовика відразу відправили на гвинтокрилі до Харківського військово-медичного клінічного центру, де його негайно прооперували, а потім літаком «Віта» доправили до Києва.

З Валерієм ми зустрілись у Головному військово-медичному клінічному центрі «ГВКГ» МО України, де він проходив лікування. На запитання про здоров’я відповів, що «все гаразд» і почав розповідати про товаришів по службі. А ще — попросив допомогти… повернутись у свій підрозділ!

— Знаєте, після того, що я побачив на Сході України, місця в цивільному житті для себе не бачу, — зізнався він. — Тож боюся, щоб не комісували, бо без таких друзів важко у житті! Руслан Годлевський, Руслан Ярош, Сергій Мельниченко та багато інших солдатів і сержантів стали для мене рідними братами. Та й з офіцерами також пощастило, бо ставляться до нас дуже добре.

Коли в дитинстві й юності читав книжки про минулу війну, то не вірилось, що на фронті люди стають рідними. Тепер знаю, як це буває.

Сергій ЗЯТЬЄВ, «Народна армія»

УНІАН в Google News