“Сказав дружині, що їду на навчання”
“Сказав дружині, що їду на навчання”

“Сказав дружині, що їду на навчання”

18:16, 23.05.2014
6 хв.

Ще кілька місяців тому він крутив кермо рейсової маршрутки, йому передавали за проїзд, бажали щасливої дороги. Він із тривогою слухав новини по радіо і небезпідставно переживав за ситуацію в державі, що переросла у збройне протистояння…

“Сказав дружині, що їду на навчання”

Мова йтиме про чоловіка з Чернівців Івана Андрійчука. 

Це для мешканців міста – він звичайний“маршрутчик”, а для Української держави – Іван, як і сотні тисяч чоловіків, військовозобов’язаний –опора вітчизняного війська. Щодня слухаючи новини, Іван Андрійчук переймався не тим, що йому можеприйти повістка з військкомату і треба буде стати на захист рідної домівки, а за безпеку та майбутнє своїх дітей, дружини, батьків, пишуть "Крила України".

Відео дня

На жаль, ворог, в образі кровожерливого терориста, таки ступив на нашу землю.

Хоч і неоголошена, вУкраїні справжня війна – цинічна, підступна, безжальна. Тож затишну кабіну маршрутного таксі Іван змінив на місце механіка-водія БТР-80 у складі підрозділу десантних військ із Житомирщини.

– Спочатку ми охороняли Південно-Східні рубежі держави, – розповідає Іван. – Були спроби різного роду провокацій з того боку. Але ми добре виконували свої обов’язки. Службу несли на блокпостах.

Нікого з рідних Іван не сповістив, куди саме їде. Сказав – на навчання, десь у Запорізьку область, він ж бо резервіст, служив ще у тодішній Національній гвардії в далекому 95-му році. Тому, мовляв, треба пройти підготовку і таке інше. Правда виявилась зовсім іншою, і те, що чоловік її приховав, цілком його виправдовує. Рідні хоч і з розумінням, але і з болем сприйняли звістку про мобілізацію, а тут ще й новина про передислокацію під Слов’янськ та ­­участь в Антитерористичній операції. Не за себе думав Іван Андрійчук, за здоров’я близьких. Як матері чи дружині щохвилини думати про те, що над його головою свистять кулі? Хто таке витримає, без шкоди для здоров’я?

Мабуть, не за себе думав Іван, коли проривався через барикаду терористів під шквальний обстріл з автоматичної зброї. А сталося це зовсім недавно на адміністративному кордоні Харківської та Донецької областей.

– Ми несли службу на одному з блокпостів, – розповідає він. – На світанку нас підняли по тривозі, ми виїхали і, наче навмисно, полетіла ступиця колеса бронетранспортера. Треба було терміново ремонтувати. Ми доповіли командиру про ситуацію і взялись до справи, але без сторонньої допомоги ніяк не могли обійтись. На щастя, нам прийшли на поміч мешканці місцевого села. Принесли інструмент, запчастини і … БТР поїхав. Назустріч, для прикриття, виїхала колона БТРів із трьох машин. Тож я і ще троє бійців таким чином рушили до своїх. Але, не без пригод…

Перед десантниками виросла барикада-пастка. На дорозі стояв знак “стоп”, за ним – 20-30 озброєних людей, які стріляли в повітря і вимагали скерувати бойову машину в бік кар’єру. Звідти шляху для відступу не було. Про це знали терористи, знав про це й молодший сержант Іван Андрійчук.

– Сержант скомандував: “Газу!”, а бійці дали попереджувальні черги з автоматів, – розповідає Іван. – Вони почали розбігатися, як тільки БТР рвонув на барикаду і розвалив шлагбаум. Потім – спалах, щось вибухнуло, чи то граната чи інший вибуховий пристрій. Люки були відчинені і мене зачепило – немов гострою бритвою осколок пройшов по щоці. Далі – неприємна несподіванка: два повалені дерева поперек дороги. Їх довелося перестрибувати. Від удару всім трохи дісталося.

Незважаючи на поранення, перелом верхньої щелепи, Іван, зціпивши зуби, продовжив прориватися до своїх. А тим часом із лісопосадки інша група терористів відкрила по БТРу шквальний вогонь з автоматичної зброї. Під свист куль молодший сержант Андрійчук все сильніше тиснув на газ. Давати бій було недоцільно. Адже і сили були нерівні, і пастка очевидна. Як, зрештою, і мета терористів – заволодіти технікою, зброєю, полоненими.

На щастя, і підмога не підвела. По терористах відкрили вогонь. Екіпаж Івана Андрійчука було врятовано.

Вже на місці військові медики надали десантникам першу допомогу, зашили рани. Івана ж вертольотом санітарної авіації доправили у Харків. Там прооперували, підлатали. Тепер чоловік на реабілітації у Вінницькому медичному клінічному центрі Центрального регіону. Проходить відновлювальні та профілактичні процедури. Думає про те, щоб на днях нарешті подзвонити дружині, батькам і сказати, що скоро відпустять додому. А вже як приїде – “здаватись”, розповісти правду і вибачитись, що її приховував. Що тут скажеш, слова зайві. Будуть обійми, сльози і, мабуть, зовсім інше ставлення до життя.

Що робитиме далі, Іван ще не вирішив. Після пережитого хочеться трішки побути із сім’єю. А далі – подумає: вертатися за кермо маршрутного таксі чи стати кадровим військовим. Принаймні таке бажання є. Допекли його окупанти. Десятки бойових побратимів віддали життя у нерівному і нечесному бою, коли із-за спини бабусі чи з дитячого майданчика в тебе цілить снайпер.

Наразі Івану треба відновити здоров’я. Для цього військовослужбовцю та членам сім’ї запропонують санаторно-курортне лікування за державний кошт. Також окрім, грошового забезпечення, обіцяють 20 тисяч страхової суми за поранення. Як учасник АТО Іван Андрійчук отримав чергове військове звання “сержант” та статус учасника бойових дій, що передбачає певні державні пільги і…  безкоштовний проїзд в маршрутці – іронія долі.

Як би там не було скрутно в державі, необхідно достойно оцінювати героїзм її захисників.  А весь український народ повинен пишатися такими людьми, як Іван Андрійчук та його бойові побратими. Бо недарма кажуть, якби не наша бодай-яка обезкровлена армія, то чобіт агресора давно ступив би значно глибше.

Юрій Ігнат

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся