Фото УНІАН

Вся Україна молиться і дбає про наших солдатів

12:03, 29.11.2014
4 хв.

«…Коли по телевізору внучка побачила хлопців без рук і ніг, заплакала, витягнула 465 гривень, які збирала на ролики, і сказала, що хоче їх віддати тим хлопцям. гроші ми віддали пораненим солдатам. Ще й малюнок Марійка їм намалювала...»

Неоголошена росіянами війна стала особистою справою багатьох українців, які, взявши до рук зброю, захищають рідну землю.

Миколі — 52 роки, а його сину Руслану — 25. Ще минулого року обидва мали пристойну роботу в одному з обласних центрів України. Проте ось уже 5 місяців воюють на Сході України.

— У квітні, порадившись з батьком, вирішили: наше місце на війні, — спокійно розповідає Руслан. — Власним коштом придбали добротну форму, взуття та кевларові шоломи. А друзі, проводжаючи нас, дали нам ще й кілька тонн провіанту, завантаживши його у мікроавтобус. Тож на фронт ми прибули, як мовиться, не з порожніми руками…

Відео дня

Знаючи про успішний бізнес родини Васлюків, поцікавився, чого їм бракувало, що вони пішли на війну, практично продавши своє сільськогосподарське підприємство.

— Не знаю, чи ви зрозумієте мене, але ні я, ні батько, колишній сержант-морпіх, не могли спокійно дивитись на те, що діється на нашій землі, — відповів Руслан. — Ми нормальні українці. І тому ми тут…

Такої ж думки й Сергій Воронін — колишній підприємець з Києва. За його словами, він опинився там, де потрібен найбільше, — на Сході України.

— Я знав, що дружина від мого рішення буде, м’яко кажучи, не в захваті, тому сказав, що їду в тривале відрядження, — усміхається чоловік. — Правда відкрилася, коли дістав поранення і потрапив у госпіталь…

А Михайло Саволюх — колишній мер міста Могилів-Подільський, що на Вінниччині, разом із сином Віталієм пішли добровольцями в Національну гвардію. Михайло Олександрович — підполковник запасу, але зголосився служити рядовим. Нині чоловік командує розвідувальним взводом!..

І таких прикладів — чимало. Що спонукає доволі успішних людей, які досягли в житті певних висот, ризикувати своїми — у прямому розумінні цього слова — головами?

За роки незалежності такі чесноти, як гідність, любов до рідної землі та готовність її відстоювати, часто сприймалися дещо в іншому ракурсі, а до тих, хто говорив про це, ставилися, як до диваків.

Та настав час «Ч», і тисячі українців, коли ворог переступив поріг їхньої хати, взяли до рук зброю. Це різні люди — педагоги, музиканти, підприємці тощо. Але їх об’єднує щире бажання якомога скоріше відновити у країні мир і спокій.

Ті, хто не може воювати в силу різних причин, але є небайдужими людьми, теж намагаються зробити свій внесок у цю благородну справу. Аби переконатись у цьому, варто завітати до будь-якого військового госпіталю, де проходять лікування бійці — учасники АТО.

— До нас щодня приходять десятки вінничан і жителів навколишніх сіл, — розповідає начальник Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону МО України полковник медслужби Сергій Петрук. — Вони приносять бійцям продукти харчування, гроші. Та абсолютна більшість відвідувачів не належать навіть до середнього класу і видно, що віддають чи не останнє.

Мені розповіли випадок, який шокував усіх у лікарні: одна старенька вінничанка пожертвувала бійцям майже 30 тисяч гривень, які протягом багатьох років збирала на «чорний день»…

Навіть діти не залишаються осторонь тих подій, що відбуваються у країні. Вся Україна знає про хлопчика Тараса зі Львова, який передав на протреби армії гроші, подаровані йому на планшет. Такий же випадок стався нещодавно і на Поділлі: 8-річна вінничанка Марійка Романюк віддала на лікування поранених бійців у Військово-медичний клінічний центр Центрального регіону 465 гривень, які збирала на ролики. У цьому вона наслідувала власну бабусю, яка збирає кошти від жителів міста над Бугом і віддає їх на потреби військовиків.

— Внучка щодня зі мною переглядає новини, — розповідає бабуся Марійки Тетяна Борисівна. — Марія збирала на ролики цілий рік. Навіть у школі інколи в їдальню не ходила. А коли по телевізору побачила хлопців без рук та ніг, заплакала, витягнула 465 гривень й дала мені. Сказала, що не хоче тих роликів, якщо хлопці лежать без ніжок і не можуть ходити. Гроші ми занесли до госпіталю, Марія віддала їх у руки солдату. Ще й малюнок йому намалювала, де він здоровий, із ногами… Той не міг стримати сльози…

Спілкуючись з цими людьми, мимоволі згадав слова фронтового письменника Євгенія Казакевича з повісті «Зірка»: «Хорошу людину війна робить ще кращою». І дійсно, сьогоднішні події, які важко назвати інакше, як неоголошеною війною, укотре підтверджують правильність цих слів.

Сергій Васильєв, Київ

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся